Ганна Король.
Дитина, що прийшла в світ, наділена правами, котрі регулюються основним законом, — Конституцією. З появою новонародженого наступає час обов’язків і батьків, і держави по відношенню до дитини. Гідні умови життя та всебічного розвитку, створення безпечного середовища, турбота про здоров’я, — цей обов’язок закріплений в Конституції України (ст. 51, 52). Чи має право хтось із батьків віддавати неповнолітню дитину на навчання до іншої країни, іншого населеного пункту в своєму районі та області, а чи до якихось міст і сіл України? Що думають батьки про тиск на Кавказьку школу, педколектив посадовцями та народними обранцями?
Чи є на міжнародному рівні правові документи, котрі б захистили дітей у маленькому селі та посприяли їхньому праву на свободу, на вибір навчального закладу і місця проживання (за згодою батьків. — Авт.). Так, є: прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 24 лютого 2010 року «Керівні принципи щодо альтернативного догляду за дітьми».
Складається враження, що одна школа на Березнегуватщині не дає спокою місцевій депутатці Доценко та її «групі підтримки», в котру умисне чи не по своїй волі потрапили ціла «плеяда» людей, що «обтяжені» державними посадами, а дехто — депутатськими мандатами.
Село Кавказ — під прицільними поглядами тих, хто мав би дбати в районі (і не лише в районі) про мир та спокій, соціально-економічний добробут, єдність і згуртованість влади та народу задля ефективного вирішення нагальних проблем. Замість того — пишуть… Певне, забувають, що не на парканах пишуть і не в темному лісі, вибачте на слові, теліпають язиками. Чи школа стала для них тим наріжним каменем, котрий не дає спокою? А чи, може, Микола Скорий дратує декого, що задемонстрував альтернативний шлях розвитку сільгосппідприємства, діючою успішно соціальною програмою, спрямованою, в тому числі, і на порятунок дітей. Знаю, що ці слова для «елітної» публіки будуть своєрідною кісткою в горлі, але ж немає іншого способу, ніж готувати такі публікації, щоб суспільство бачило той стан речей, котрий відбувається навколо Кавказу. Щоб зупинити, як мені здається, розгул беззаконня, правовий нігілізм та моральний «бєспрєдєл».
Спробуємо знайти пояснення такій «стурбованості» про дітей. Перше — земля. Можливо, якісь плани втілили б любителі дерибану землі, якби не той Микола Вікторович з колгоспу «Прометей». Одне слово «колгосп» — це для місцевих «борців» звучить гірше того, про що на Майдані під час Революції Гідності говорив екс-прем’єр на ім’я Арсеній. А якщо така форма господарювання, як виявилося, є кращою та ефективнішою, ніж розвалені села вольготно почуваючими себе керівниками фермерських та інших господарств? Чому на українській землі одні збагачуються, а інші жебракують? За паї — «милостиня» замість гідної реальної оплати. Чому ж цього не бачать? Можливо, дратує рівень розрахунків у господарстві, котре очолює Микола Скорий. Сам він своєю стійкістю набрид вам, далекоглядним, та часто, вибачте на слові, бездарним керівникам? Ви взялися за сільську школу, дітей. Мов, лише вдома вони повинні жити, в місцеву школу ходити і навіть вбік села Кавказ не дивитися. Так ніхто ж і не сперечається, що діти повинні виховуватися в сім’ї. Проте, складаються різні життєві обставини, коли батьки шукають альтернативу для дитини і вона не перетинається з перебуванням їхніх дітей в інтернаті чи в школі по місцю проживанню. Шукають батьки вихід, альтернативу. Саме такою альтернативною школою і є навчальний заклад села Кавказ.
Складається враження, що «борці» з дітьми прозріли! А де ж були ваші попередники, що дозволяли з 2003 року розвиток спорту на Всеукраїнському рівні, бо двічі на базі Кавказької школи, у цьому віддаленому селі, що на Березнегуватщині, проходили загальнодержавні змагання. Тут проводили літні спортивні збори, організовували оздоровлення учнів. А скільки дітей, що навчалися дзюдо і самбо тут, в сільській школі, на світовому рівні змагань захистили спортивну честь України! Всі випускники Кавказької ЗОШ знайшли себе в житті!
Цікаво, а чи добре вчилися в школі ті, хто ладен сьогодні змити з лиця землі осередок знань, де тримають оборону дітлахи від наступу «дбайливих» дорослих? Тих, хто з якихось причин та за якихось умов на політичній хвилі отримав депутатські мандати, бо так вирішили виборці. Муляє тим депутатам, мабуть, що Кавказька школа існує. Може, не дає їм спокою, що село Кавказ існує! І навряд чи виборці дали повноваження депутатам, а влада — керівникам державних установ, влаштовувати, пробачте за порівняння, свого роду «бої без правил». Як то кажуть, шукають порошинку в чужому оці, а в своєму навіть поліна не бачать. Звертаюся до пана Сергія Бойка, Березнегуватського селищного голови:
— Чи в усіх школах діти отримують безкоштовно бодай дворазове харчування? Чи збалансоване воно та високоякісне, адже дітей годують на шістнадцять гривень в день, чи не так?
Мова йде лише про ті школи, що знаходяться на території Березнегуватської селищної ради. Переконана, що навіть про одноразові повноцінні обіди, що оплачуються з бюджету, не йдеться. Пан Бойко добре знає, що таку «розкіш» дітям не можуть надати на теренах очолюваної ним території.
Для порівняння
Більше п’ятдесяти учнів Кавказької ЗОШ та діти місцевого дошкільного закладу харчуються безкоштовно. Причому харчування тут п’ятиразове на день. Переконана, що міністр освіти Сергій Шкарлет навряд чи поставив би мінус діяльності тим, хто створює основу безпечного і здорового шкільного харчування, на чому й наголошує пан міністр. «Наша мета — створити безпечне та здорове освітнє середовище, яке сприятиме кращій реалізації інтелектуального, фізичного, соціального та емоційного розвитку учнів, їхнього потенціалу, а також матиме позитивний вплив на стан громадського здоров’я, економіки та демографії загалом в Україні», — сказав Сергій Шкарлет, міністр освіти України. Пропоную наділеним чинами, мандатами та посадами проаналізувати сказане паном міністром і співставити з цілями та завданнями, котрі є основоположними та непорушними в роботі Кавказької ЗОШ. Жоден з напрямків, озвучених паном міністром, не розбігається з діяльністю адміністрації та педагогічного колективу, тренерів та організаторів позаурочних заходів цієї сільської школи на Березнегуватщині.
А чи для місцевих, вибачте за різкість, таких собі «шукачів пригод на одне місце», пан Шкарлет не є особою авторитетною? Каламутять воду замість того, щоб співпрацювати. Налаштовують людей і проти керівника місцевого господарства, і проти освітян. І не тому, що мають на це повноваження, а чи право, ні! Напевне, безграмотність є однією з причин такої «діяльності», а безвідповідальність — це те кермо, за яке тримаються. Тридцятилітній досвід держави ніби «узаконив» її. Бо ж розвалили «перестройщики» підприємства — ніхто за це не відповів. Недолуге розпаювання призвело до занепаду, а почасти — повного знищення українського села. І хто за це відповів? Працездатні, освічені, розумні, інтелектуальні громадяни нашої незалежної ринули за кордон в пошуках роботи, бо в своїй державі немає місця цим людям для самореалізації, для гідного життя їхніх родин, — за це теж ніхто не відповів! Можливо, аудит дав би відповідь на питання, хто як використовує і крісло, і депутатський мандат. Та щоб провести його по закону. І щоб його величність Закон притяг на рівні держави всіх хапуг та злодіїв до відповідальності. Скажете: а до чого тут діти?
Так і я ж кажу, що ні до чого, і що влаштовувати терор навчальному закладу, закидаючи листами від високопосадоців, теж не треба. Країна беззаконня не існує, варто це зрозуміти. А «рукописи не горят», як сказав класик. Збережуться і ці «графоманські» творіння далеко не кращих авторів сучасності. От вони й будуть тими гучними доказами «боротьби» з непокірними, більше того — розповіддю про методи, в чому я переконалася, справжнісінької розправи з тими, хто посмів перечити вибраним та призначеним на певний термін… Підкреслюю: на певний термін — не більше і не менше.
Думки вслух: розповідають батьки учнів Кавказької ЗОШ
Вірно говорять, що скільки людей — стільки і думок. Але такої одностайності в розповіді про школу я навіть не чекала почути. Звернулася, звичайно, і до того батька, що з екрану телевізора, мов по-писаному, поганив цей навчальний заклад. Та він з якихось причин відмовився ні повторити тоді сказане, ні спростувати, а це вже заклик до роздумів. Між іншим нагадую тому чоловікові, що, забираючи сина зі школи, в заяві він написав, що жодних претензій до навчального закладу не має.
Ви поцікавитеся, мов, що ж то за таке пояснення і навіщо воно. Директор школи Марія Скора розповіла, що таку практику опитування запроваджено з метою вивчення ставлення батьків до навчального закладу, систематизації причин, що спонукають забирати дітей зі школи.
В навчальному закладі перебувають, в основному, діти сільських жителів. У кожної сім’ї — своя доля, свої причини, що посприяли звернутися до Кавказької ЗОШ з проханням взяти дітей на навчання. А проживання та харчування — це лише життєва необхідність і не більше.
Дозволю собі зробити невеликий відступ. Щоб «розігнати» учнів Кавказької школи (інше слово аж ніяк не підходить до здійснюваного певними особами. — Авт.), в родини дітей поступали дзвінки, що державну допомогу в них заберуть, як тільки діти залишаться на Кавказі. Оце, вибачте, ляпнули! Мабуть, сплутали державу зі своєю скромною особою: мов, хочу — відміню допомогу малозабезпеченим! Шкода тих людей, хто в ці брехні повірив. Адже батьки і тільки батьки забезпечують своїх діток канцелярським приладдям, одягом, взуттям. Батьки відвідують діток під час навчання, забирають їх додому під час канікул, створюють їм належні умови, в тому числі — харчування, дозвілля. Отже, допомогу від держави в них ніхто не забере!
Чим же пояснити дії «борців»? Про землю колгоспу «Прометей», котра може їх цікавити, — це лише припущення. Те, що керівник Микола Скорий не влаштовує — ще одне припущення. Але і перше, і друге надто візуалізовані, в тому числі — ставленням до сільської школи. Як бачимо, використовують щось схоже на методи КДБ. Немов генетична хвороба, її методи є невиліковними? А чи «ліки» є неефективними? Що ж, дочекаємось аудиту. Тобто повного аналізу стану всіх сфер життєдіяльності, в тому числі — матеріально-технічної та економічної складових.
Про Кавказьку школу — відверто та неупереджено
А поки що шукаємо відповіді на питання, чим батьків та дітей приваблює цей навчальний заклад? Звертаюсь до матерів, чиї діти навчаються в Кавказькій ЗОШ. Своїми враженнями ділиться Алла Михайлівна Шмигиль (Снігурівський район) .
— Мене дуже непокоять ті нападки на Кавказьку школу. Крім слів вдячності, я нічого не можу сказати ні на адресу педагогів, ні Миколі Вікторовичу Скорому. Мій син Діма навчається в четвертому класі, прийшов у другий клас з низьким рівнем знань: навіть програму першого класу не опанував! Вчителі Кавказької школи підготували його до засвоєння матеріалу, за півроку мій син вийшов на хороший рівень. Молодший братик Діми, Денис, є учнем тієї ж школи, він — першокласник. Я спокійна, бо мої діти доглянуті, отримують належну освіту, не блукають вулицями, а долучаються до спорту, задіяні в гуртковій роботі. П’ятиразове харчування дітвора там отримує! Скажу відверто, що в наш час не всі батьки можуть дати дітям те, що дає Кавказька школа. В чому звинувачують керівництво школи та голову колгоспу «Прометей»? В тому, що дбають про дітей? Для мене, наприклад, це — велика допомога, бо я маю можливість працювати, а не знаходитися вдома по догляду за неповнолітніми дітьми. Цікаво: хто так старається та організовує протистояння, боротьбу, з дітьми, серед яких, в тому числі діти із малозабезпечених сімей? Вибачте, але запитаю: що таким дітям, як мої, світить в недалекому майбутньому? А з Кавказу вони виходять людьми, і це — правда! І село тут живе, розвивається, в тому числі — тваринництва, птахівництва. Створіть і в нас щось подібне, ферми відкрийте, щоб була робота. Ми працюватимемо. Орендатори хіба думають про нас? Села занепадають, а Кавказ розвивається. То хіба ж за це потрібно карати? Картають, що діти проживають то в родичів, то в будиночках, що належать колгоспу. І яка в цьому крамола? Мої діти, як і всі інші, хто навчається в Кавказькій школі чи перебуває в місцевому дитсадочку, постійно знаходяться в полі зору батьків. І це тому, що є відеокамери, в любу хвилину можна подзвонити вчителям-предметникам, класному керівнику, директору школи. Я, наприклад, двічі на місяць приїжджаю до своїх синів, провідую їх, забираю на канікули. В школі тепло, світло, затишно. На підлозі — килимове покриття. Наші діти вчаться не в хлівах, а в гарних класних кімнатах. Якщо мене почують ті, хто немилосердно ставиться до Кавказької школи, то скажу наступне: не завадило б повчитися повазі до дітей і батьків саме в цьому навчальному закладі. І пригостять, і окрему кімнату нададуть, щоб побути з дітьми. Складно зараз жити, дуже складно, то навіщо все ще більше ускладнювати? Може, хтось відповість на це питання? Завдання дорослих діяти в інтересах дітей. І це жодна влада не відміняє!
До розмови долучилася Надія Анатоліївна Смірнова (Херсон).
— Правду кажуть, що на віку — немов на довгій ниві: все може статися, чого і не чекаєш. Моя доля склалася не кращим чином. Більше того, я залишилася без власного житла, мешкаю у матері. І що б було моїм чотирьом діткам, якби не Кавказька школа? Їх би в мене, можливо, відібрали соцслужби та помістили б в інтернат. Скажу вам так: не приведи Бог цю школу «доброзичливі» люди закриють, то для багатьох дітей це стане початком непотрібності. Ці діти потраплять на узбіччя життя, пропадуть, і я не перебільшую. Розповім про Кавказький дитсадочок, в якому перебуває моя найменша — Юля. Дітки оточені турботою, любов’ю, материнським піклуванням. Навіть басейн є! Великоолександрівський садочок, що на Херсонщині, мав би взяти приклад з Кавказького дошкільного закладу. Та й не лише цей, переконана.
Скажу і про старших своїх діток. Діма навчається в шостому класі, Максим — у четвертому, Яна — третьокласниця. Вони опановують навчальну програму, займаються спортом. Велика увага в школі приділяється соціалізації дітей, тобто — готовності жити в суспільстві., вміти себе обійти в побуті. Не треба боятися, що їх долучили до прибирання навколо школи, до посадки дерев чи квітів. Ми ж не трутнів маємо виростити, а працелюбивих людей. Позитивним є те, що тут тримають дисципліну, немає вседозволеності чи булінгу. Дітей привчають до порядку, до організованості. Приємно усвідомлювати, що мої діти були неодноразово на змаганнях, їздили на екскурсію в Київ. Звичайно, я б цього їм дати не могла.
Пригадую, як жили ми з дітьми у Великоолександрівці. Один із моїх синів надто гіперактивний, школу прогулював. Стояло навіть питання про його розміщення в інтернаті…
Кавказька школа стала своєрідним порятунком і для мене, і для моїх діток. Вчителі додатково працюють, щоб вирівняти знання, надолужити прогаяне учнями або підготувати до пояснення нової теми. Тут задіяний принцип недільної школи. І це — не репетиторство: ми, батьки, жодної копійки ні навчальному закладу, ні педагогам не платимо. Хочу наголосити, що до дітей в Кавказькій школі вчителі знаходять підхід, зі своєю роботою, як я вважаю, справляються на відмінно. Дивно: школа стала для когось великою в очах, кісткою в горлі. Я скажу відповідально: в Великоолександрівці є діти, що ходять між людей — їсти просять. Переконана, що Миколаївщина — не виняток. І де ж соціальна служба? Де ж омбудсмени та депутати? Якесь у нас вибіркове ставлення, мабуть, до людей, в тому числі, як показує приклад Кавказу, — до керівників на місцях, до директорів шкіл… Пропоную висловити подяку Миколі Вікторовичу Скорому із самої високої трибуни нашої держави за те, що взяв на себе обов’язок дбати про чужих дітей. Він має право сказати, що чужих дітей не буває. Це він має право радити, як потрібно налагодити роботу всіх установ, котрі покликані забезпечити дітворі гідні умови життя та всебічного розвитку.
Слово має Олена Анатоліївна Поваляєва (село Юр’ївка Снігурівського району).
— Троє моїх синів навчаються в школі села Кавказ: дев’ятикласник Сергій, учень восьмого класу Олександр та сьомого — Роман. Ще один живе зі мною вдома. До відома «доброзичливців»: голова колгоспу Микола Вікторович Скорий поселив моїх дітей у своєму будинку, а, крім них, — ще дев’ятьох хлопчиків. Після уроків разом з Миколою Вікторовичем діти займаються математикою, англійською мовою. В суботу у них — догляд за речами, в тому числі — прання одягу. Наступного дня хлопці підшивають комірці, прасують свій одяг. Що в цьому поганого? Хіба ростимо лежебок і трутнів? Тим більше діти виконують посильну роботу, ніхто їх не навантажує і «наряди» не роздає.
Я — за школу! Мої діти поліпшили успішність завдяки навчанню в Кавказькій школі. Більше того, вони адаптуються до життя. Найстарший, Сергій, дуже любить спорт, вчиться чоловічій роботі (догляд за газоном, садом). Мені, жінці, важко було б справитися з погодками-синами, бо я не маю чоловічої підтримки. А в школі, де навчаються мої діти, створені всі умови для того, щоб вони стали гідними людьми. Я ж бачу, як позитивно на них впливає саме цей навчальний заклад.
Миколі Вікторовичу Скорому щиро дякую за турботу про наших дітей. Низький уклін йому і педагогічному колективу Кавказької школи!
Почуйте думку Світлани Михайлівни Теймурової (село Олешки, Херсонська область).
— Я — мама двох доньок. Старша, Аліна, з першого вересня навчається в Кавказькій школі. На канікули забираю її додому. Мене абсолютно влаштовує те, що двадцять чотири години на добу вона поруч з чуйними людьми, їй приділяють достатньо турботи та уваги. Якби я була в тому віці, що й Аліна, то неодмінно пішла б навчатися до Кавказької школи! І меншу свою доньку Ілону, лишень їй виповниться три роки, віддам до Кавказького дитсадочка. Всім раджу більш детально дізнатися про ці освітні заклади, навіть поїхати туди, побачити все на власні очі та зробити крок назустріч новому життю власних дітей. Ця школа дасть їм путівку в життя, чого більшість батьків, на жаль, зробити не можуть.
Що дала Кавказька школа своїм учням?
Розповідає Марина Мусієнко (місто Херсон).
— Я прийшла до школи, коли ще не було великого нашого спортзалу. Але це не завадило займатися дзюдо. Нас тоді було небагато — майбутніх майстрів, спортсменів, що виходили на татамі відстоювати спортивну честь України.
Скажу так: ця школа відкрила переді мною великі можливості. Завдяки спорту я потрапила на навчання до Луцького воєнного ліцею (з восьмого по одинадцятий клас). Це — навчальний заклад з посиленою воєнно-фізичною підготовкою. Він для багатьох наших учнів виявився стартом для обрання професії.
Кавказ — маленьке село. Одне з небагатьох, що вистояло, живе і заявляє про себе на повний голос соціальною спрямованістю життєдіяльності. Весь час хтось намагається закрити школу! І мені, і моїм друзям по спорту, одноліткам — багатьом школа дала шанс побачити світ. Назву лише кількох спортсменів зі світовим ім’ям, що вийшли з Кавказу: Олександр Герасимович — майстер спорту з дзюдо, чемпіон України — з виходом на Європу; Максим Карієв — кандидат в майстри спорту, дзюдоїст, закінчив Луцький воєнний ліцей, працює в поліції; Вікторія Безбражня — теж КМС, перемогла в чемпіонаті України; Ігор та Валерій Стопаі — майстри спорту, дзюдоїсти, живуть і працюють в Польщі. Цей список можна продовжити, бо я назвала далеко не всіх відомих спортсменів. І вийшли вони з Кавказької школи. І жоден з їхніх батьків не мав ні великих статків, ні кабінетних знайомих. Для нинішніх школярів всі колишні учні школи можуть бути взірцем для наслідування.
Не завжди батьки мають можливість забезпечити дітям гідне, багатогранне життя із всебічним розвитком. А Кавказька школа здатна це зробити! Ми ж і світ побачили, і обрали свою життєву дорогу — ось що важливо! Сподіваюсь, що школу не закриють, що знайдуться захисники в державі, котрі розуміють роль цієї школи в житті дітей, наприклад, з багатодітних родин…Та й не лише з багатодітних.
Ще хочу сказати, що школа створила всі умови для проживання, забезпечивши учнів житлом. Причому не казенним гуртожитком, а проживанням в будинках, де панував і панує домашній затишок. Нині в державі стільки проблем, а тут — всі умови: і освіта, і спорт, і харчування.
Родзинка керівника Миколи Вікторовича Скорого — турбота, щоб усі були здорові, нагодовані, захищені.
Щиро бажаю Кавказькій школі процвітання, а її учням — високих спортивних досягнень!
Організація об’єднаних націй — на захисті кавказьких школярів
Допоки шукатимуть аргументи собі в підтримку оті зацікавлені в розвалі та закритті школи, є міжнародне право, декларація Генеральної Асамблеї ООН, де чорним по білому написано наступне: «…людство зобов’язане надати дитині все найкраще, що воно має». До уваги керівництва держави та місцевих посадовців: ви зобов’язані надати дітям все найкраще! Не оті бідні сніданки чи обіди, убогі приміщення, платні гуртки чи платні музичні школи, а безкоштовно все і найкраще. Як це роблять в сільській школі та дитсадочку села Кавказ.
Читаємо далі, що пропонує Генеральна Асамблея ООН:
— Найкраще забезпечення інтересів дитини має бути керівним принципом для тих, хто несе відповідальність за її освіту і навчання: насамперед таку відповідальність несуть її батьки.
До уваги «пошуківців проблеми» там, де її немає: батьки несуть відповідальність і за те, яку діти отримають освіту, і за те, в якій школі відбувається навчання дітей . Отже, вони визначаються з обранням навчального закладу, а не чиновник-посадовець чи депутат. Звичайно, важко декому зрозуміти ці прописні істини, якщо принцип «розділяй та володарюй» став бодай чи не превалюючим, а права дитини — захмарним та ілюзорним явищем. Так і хочеться сказати: — Любіть людей, панове! Лише за цієї умови ви мінімізуєте і кількість «помилок», і весь той негатив, що спрямовуєте на певне оточення.
Можливо, освіжити пам’ять допоможуть такі факти: діти п’ятого президента України Петра Порошенка, а це Олександра та Євгенія (двійня) і наймолодший син Михайло навчаються у британському Concord College. Сума за навчання за рік складає 3,8 мільйона гривень. Колишня голова Нацбанку Валерія Гонтарєва теж навчає сина у Великобританії. Близько 27% дітей українських чиновників та бізнесменів навчаються за кордоном (інформація 2017 року). У своєму інтерв’ю Гордону пан Кличко, мер Києва, нещодавно хвалився навчанням своєї дитини за кордоном.
Можливо, соціальні служби перешкоджали проживанню цих дітей так далеко від батьків? На жаль, у нас суспільство поділене на тих, у кого — всі права, і на тих, кому — лишень обов’язки. Ось тому й пнуться, вибачте за порівняння, мов жаби — на купині, сьогоднішні пані та панове. Ігнорують закон, переступають через нього, адже бачать їм лише відому ціль, тож перешкоди, як в народі кажуть, не завадять. Колись моя бабуся говорила: «Біда, коли виб’ється хтось із грязі в князі». А мені здається, що проблема тут невелика: потрібно добре від того бруду відмити князьків, прополоскати їх в засобах інформації, довести до відома правоохоронних органів стан речей, де явно порушуються права дитини, вчиняються наклепницькі дії. Акцент роблять на тому, що діти мають виховуватися в сім’ї. Панове, вкотре пояснюємо, що ніхто із сімей дітей не вилучає — ні тих 27%, що навчаються за мільйони в далекому зарубіжжі (в Америці, Канаді, Німеччині, Швейцарії), ні цих, що безкоштовно навчаються в Кавказькій школі. І ті, й інші мають право навчатися і проживати там, де вирішили батьки, бо вони несуть за своїх дітей відповідальність. Відмінність лише в тім, що до багатих вам торкатись зась, а тими, хто не має великих статків, вам захотілося «покерувати». За кого ж ви маєте і цих дітей, що навчаються в Кавказькій школі, і їхню рідню? На цей раз, як бачимо, всі ваші старання дали маху: закон по «понятіях» не працює! А ще, як писав поет, — не той тепер… Миргород. Дозволю собі підкорегувати: не та тепер Україна. І Березнегуватщина — не та. І Миколаївщина. І навряд чи потерпить народ спробу будь-кого відібрати в них гарантоване Конституцією право на гідне життя. На свободу вибору. В тому числі і школи.
P.S. Гостро стоїть нині питання про закриття чергової школи-інтернату, навчального закладу номер три, де навчаються 152 дитини, двадцять з них — це діти з інвалідністю. На Фейсбуці цю інформацію оприлюднила депутат Миколаївської обласної ради Вікторія Москаленко. Куди підуть після закриття інтернату ці юні громадяни України? Можливо, варто було б депутатам Миколаївської обласної ради, керівництву Березнегуватської селищної ради звернутися до голови колгоспу «Прометей», дирекції Кавказької школи з метою розміщення в ній певної кількості дітей. З батьками цю пропозицію обговорили б! Так дрібним провінційним «князькам», як мені бачиться, не до дітей: лише, пробачте на слові, переслідують якісь свої меркантильні інтереси, таємні та поки що засекречені, приховані від громади. Але ж все таємне стане явним. І кому ж тоді писатимуть пасквілі? В яку канцелярію? Час на роздуми пішов. Якщо й не прозріють, то, можливо, — опам’ятаються.
Суботній день учнів Кавказької школи. Фоторепортаж Ігоря Короля
