Леонід РЖЕПЕЦЬКИЙ, педагог, поет, член НСЖУ
Невмирущість нації, вікова культура і духовність, пам’ять і слава живуть завдяки яскравим і неповторним представникам народу. Наш український народ подарував світовій культурі Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Панаса Мирного, Олександра Довженка, Олеся Гончара, Максима Рильського, Бориса Олійника, Миколу Вінграновського, Дмитра Креміня.
У плеяді геніальних і незабутніх постає перед нами талановита поетеса, письменниця, фольклорист і етнограф, педагог, просвітитель, наша землячка Людмила Олексіївна Василевська-Березіна, яка увійшла в аннали української культури під літературним псевдонімом Дніпрова Чайка.
Довгим і складним, наповненим боротьбою та вічним неспокоєм, позначений тернами неабияких випробувань долі був життєвий шлях цієї талановитої жінки. Все своє життя, всю свою творчість, весь свій талант вона присвятила рідному народові, віддала боротьбі за його соціальне і національне визволення. Так само, як і її сучасникам — передовим представникам української національної ідеї, що мріяли і боролися за українську освіту, школу, літературу, мистецтво, їй були близькі й зрозумілі революційні ідеї однодумців, яких за радянські часи називали «українськими буржуазними націоналістами».
Народилася Дніпрова Чайка 1 листопада 1861 року в селі Карлівка (нині Зелений Яр, за 10 км від смт Доманівка Вознесенського району на Миколаївщині) у родині священника. До речі, це за 15 км від мого рідного села Щуцьке, що зумовило мене ще студентом історичного факультету захопитися творчістю землячки, а пізніше вивчати (переважно в архівах Херсону, Одеси) її літературний, творчий, життєвий шлях. Початкову освіту здобула вдома від батька. Потім були роки навчання у гімназіях міст Вознесенська та Одеси. Дорога до знань, до освіти була для неї нелегкою. Ще з дитячих літ Людмила Олексіївна зіткнулась з неправдою, духовною обмеженістю панівних класів і злиденністю та безпросвітністю народних низів. Мабуть, ще з дитинства був визначений її життєвий шлях — шлях служіння народові. Це були ті освічені народники, які прагнули нести в широкі маси тогочасного селянства ідеї просвіти, науки, знань. Одержавши після закінчення гімназії у 1879 році звання народної вчительки, Людмила Олексіївна працює в сільських школах Херсонської губернії. Її педагогічна діяльність припадає на той сумний і трагічний час, коли українське слово і мова знаходились під забороною, а діячів української культури переслідували і карали.
Початок її літературної діяльності розпочинається у 1885 році, коли в одеському альманасі «Нива» було надруковано два вірші та оповідання нашої землячки. Потрібно було мати мужність, щоб в умовах реакції, що почалась у Російській імперії після вбивства народниками 1 березня 1881 року імператора Олександра II, подати до редакції твори українською мовою. Невдовзі альманах за розпорядженням губернатора був конфіскований.
Іван Франко, який пильно стежив за літературним процесом в Україні, відгукнувся схвальною реакцією на дебют молодої письменниці. Справедливий і щирий критик доброзичливо зазначив, що відчув «початкуючу руку, мову гарну та чисту» в оповіданні «Знахарка». У поезії «Вісточка» І. Франку сподобалося звернення до буденних сторін життя людей, що живуть над Чорним морем. Можна вважати, що Великий Каменяр надихнув Дніпрову Чайку на написання цілої низки віршів, п’єс, казок, оповідань, нарисів.
Стверджую, що саме Іван Франко став «хрещеним батьком» у подальші роки літературної праці нашої землячки.
З 1885 року письменниця живе в Херсоні, а перебуваючи у Криму, у 1886 році, створила поетичний цикл «Морські малюнки», які «набули шаленої» (за газетними публікаціями) популярності.
Починаючи з 1887 року, письменниця друкує свої твори переважно у Львові, де особисто знайомиться з І. Франком та М. Павликом.
Відома Дніпрова Чайка і як дитяча письменниця. Для дітей вона писала вірші, лібрето дитячих опер. Довгі роки творчі зв’язки єднали її з основоположником української музичної культури М. В. Лисенком. Саме на лібрето Дніпрової Чайки композитор створює три дитячі опери, які були написані з 1888 по 1892 роки. Це «Коза-Дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна». Вони протягом десятиліть з успіхом йдуть в театрах не лише України (зокрема на сцені Миколаївського театру ляльок), а й далеко за її межами, в Росії, Польщі, Словаччині, Білорусі, Молдові.
Дніпрова Чайка майже все своє життя збирала і записувала усну народну творчість, зокрема пісні, легенди, перекази, бувальщину. На превеликий жаль, ці матеріали у повному обсязі не збереглися. Не збереглася і багата епістолярна спадщина письменниці. Відомо лише, що вона листувалася з І. Франком, М. Павлюком, О. Пчілкою, О. Кобилянською, М. Лисенком (частково зберігаються матеріали у державному музеї літератури м. Києва).
У 1908 році Дніпрова Чайка переїжджає до Києва. З 1909 по 1911 рр. живе в Одесі, де постійно лікується. Протягом 1917 — 1925 рр. вона пише лише невеликі за обсягом дитячі твори. Друкується мало. Переїхавши до своєї дочки Оксани в село Герсанівку, на Київщині, живе там до самої смерті. Відійшла у вічність 13 березня 1927 р. і похована на Байковому кладовищі у Києві.
У наші дні справжні подвижники української освіти та культури повертаються до імені Дніпрової Чайки, щоб її «словами і трудами»
(за І. Франком) святити рідну мову, свій народ у великий час духовного воскресіння України!
Шануймо і шануймося!
