Шановні українці !
Коли ви чуєте, що Україна є правовою державою, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, знайте – це брехня. Ці високі правові категорії, прописані в Конституції України, використовуються так званою політичною елітою України виключно для демагогії, для прикриття її свавілля, обману і грабежу народу та руйнації української державності.
Насправді від самого початку періоду незалежності українські можновладці продовжили правотворчу та правозастосувальну діяльність і ведуть її до цих пір на принципах тоталітаризму: протиправні, антинародні закони та інші акти органів влади, що відповідно до принципів верховенства права з моменту іх видання є недійсними, нікчемними, такими що не мають юридичної сили, не підлягають застосуванню, а в разі застосування не породжують юридичних наслідків, в Україні офіційно вважаються діючими і такими, що мають юридичну силу !!!
Тобто в Конституції України – принципи верховенства права, закріплені на найвищому у світі юридичному рівні, а в практиці діяльності органів влади України – «принцип верховенства протиправного, антинародного, грабіжницького, корупціогенного акту органу влади»!
От у чому коріння усіх страшних українських проблеми – у антинародній «еліті» та у вчиненому нею і триваючому латентному конституційному перевороті, яким повністю паралізовано дію принципів верховенства права та усіх інших прогресивних норм і принципів Конституції України !
Недопущення таких злочинів проти держави та їх негайне припинення у разі вчинення є конституційним обов‘язком Президента України як глави держави і гаранта додержання Конституції України.
Ніхто з попередніх президентів України цього не зробив, наразі справа за Президентом України В.Зеленським.
Сьогодні, у День Конституції України, я направив до Президента України В.Зеленського звернення з вимогою вжити усіх необхідних заходів щодо припинення свавілля «еліти» та введення в Україні у дію принципів верховенства права, з відповідним правовим обґрунтування цієї вимоги.
Тільки тоді, коли це станеться, коли всі прогресивні норми і принципи Основного Закону почнуть реально діяти на благо народу, День Конституції України стане великим всенародним святом!
З повагою до вас
та з вірою в те, що це свято скоро наступить,
Аркадій Корнацький
НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ УКРАЇНИ
VIII СКЛИКАННЯ
Корнацький Аркадій O лексійович
Президенту України Зеленському В.О.
01024, м. Київ, вул. Банкова, 11
тел.: +380 (44) 255-70-42
Dzg@apu.gov.ua
Вельмишановний пане Президенте України!
Відповідно до частин першої та другої статті 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Як глава держави і гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, Президент України, безперечно, має право і зобов’язаний вживати усіх без винятку належних заходів щодо охорони, зміцнення і захисту державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, недопущення їх порушення, та щодо негайного вжиття усіх належних заходів по припиненню таких порушень у разі їх виникнення.
Відтак частинами першою та другою статті 102 Конституції України встановлено загальні, основні і найголовніші повноваження Президента України.
Відповідно до статті першої Конституції України, Україна є правовою державою, відповідно до імперативних приписів статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй , норми Конституції України є нормами прямої дії, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Це найвищий у світі юридичний рівень законодавчого закріплення принципів верховенства права, такого більше нема ніде у світі.
Гарантом додержання в Україні принципів верховенства права є Президент України.
Та попри це, принципи верховенства права в Україні ніколи не діяли і не діють. Вони повністю паралізовані тим, що після розпаду СРСР керівники України замість приведення правової системи України у відповідність до принципів верховенства права продовжили здійснювати правотворчу та правозастосовну діяльність органів влади у відповідності до головного принципу тоталітаризму – так званого принципу законності. Який в реальності завжди є «принципом верховенства протиправних актів органів влади та протиправних офіційних тлумачень законодавства».
Відтак, де-юре в Конституції України – принципи верховенства права на найвищому у світі юридичному рівні; в реальності, де-факто, в Незалежній Україні все як за часів сталінізму – свавілля органів влади і можновладців.
Така подвійна, «гібридна» правова система розбудовується і функціонує в Україні з1991року і до сьогодні. З 1997 року вона офіційно базується на кричуще протиправній юридичній позиції КСУ, викладеній у мотивувальній частині рішення від 24 грудня 1997 року № 8-зп у справі № 3/690-97 наступного змісту:
«Частина друга статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю».
Насправді нічого подібного то́му, що завідомо протиправно сформульовано і викладено у крайньому реченні вищенаведеної цитати, частина друга статті 152 Конституції України не встановлює. Це неспростовно доказано аналітичним дослідженням, яке додається.
Неконституційність означеної юридичної позиції КСУ є явною, і ніхто не зобов’язаний її дотримуватися. Але доки ця ганебно протиправна юридична позиція КСУ буде залишатися формально існуючою і офіційно визнаною, тобто чинною, доти всі органи влади, з судами включно, будуть керуватися нею – а не принципами верховенства права, як належало б.
Це тому, що в українській правовій системі панують «принцип верховенства протиправного акту» та «принцип верховенства офіційного протиправного тлумачення правового акту» – а не принципи верховенства права. І тому, що органам влади вигідно керуватися означеною злочинною юридичною позицією КСУ – бо це «правова основа» їхнього безмежного свавілля, і це їхня жирна та бездонна корупційна годівниця.
Відтак, для того щоб означена злочинна юридична позиція КСУ перестала бути «правовою основою» свавілля органів влади і їх посадових осіб, та усіх породжених цим проблем України, вона має бути офіційно спростована . Президент України, як глава держави і гарант додержання Конституції України, зобов’язаний вжити вичерпних заходів для негайного припинення цього довготриваючого порушення конституційного ладу України.
Повноваження Президента України є публічно-правовими повноваженнями, принципово відмінними від цивільних прав особи. Особа на свій розсуд може користуватись своїми цивільними правами, а може й не користуватись, і навіть може передати свої цивільні права іншій особі.
Публічно-правова дискреція, на відміну від цивільно-правового розсуду, не допускає бездіяльності або відмови посадової особи органу влади від виконання своїх повноважень, а лише означає, що посадова особа органу влади для виконання своїх повноважень на свій розсуд обирає, з огляду на принципи верховенства права, з кількох варіантів кращий – що є обов’язком посадової особи, а не її правом.
Статтею 106 та іншими положеннями Конституції України встановлені спеціальні повноваження Президента України.
Відповідно до частини другої статті 106 Конституції України Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.
Вищенаведене означає, що Президент України не може відмовитися від обов’язку бути главою держави і гарантом додержання Конституції України, не може відмовитися від виконання обов’язків глави держави і гаранта додержання Конституції України, не може передоручити ці статуси і обов‘язки іншим посадовим особам.
Відповідно до частини третьої статті 106 Конституції України Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на всій території України.
Відповідно до частини третьої статті 107 Конституції України Президент України є Головою Ради національної безпеки і оборони України.
Відповідно до пункту 1 статті 4 Закону України «Про Раду національної безпеки та оборони України», РНБО на своїх засіданнях розробляє та розглядає питання, які належать до сфери національної безпеки і оборони.
Відповідно до Стратегії національної безпеки України нагальними завданнями національної безпеки є, зокрема, утвердження конституційних прав і свобод людини і громадянина та зміцнення верховенства права.
Відповідно до частини 7 статті 107 Конституції України, рішення РНБО вводяться в дію указами Президента України.
Відповідно до частини другої статті 150 Конституції України питання, передбачені пунктом 2 частини першої статті 150 Конституції України – щодо офіційного тлумачення Конституції України – розглядаються Конституційним Судом України, зокрема, за конституційним поданням Президента України.
Відповідно до частини другої статті 92 Закону України «Про Конституційний Суд України» № 2136-VIII Конституційний Суд може розвивати і конкретизувати юридичну позицію Суду у своїх наступних актах, змінювати юридичну позицію Суду в разі суттєвої зміни нормативного регулювання, яким керувався Суд при висловленні такої позиції, або за наявності об’єктивних підстав необхідності покращення захисту конституційних прав і свобод з урахуванням міжнародних зобов’язань України та за умови обґрунтування такої зміни в акті Суду.
Відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Все вищенаведене дає громадянам України – і мені у тому числі – право вимагати від Президента України виконання його обов’язку щодо негайного відновлення конституційного ладу України, поваленого завідомо неконституційним, злочинним тлумаченням частини другої статті 152 Конституції України, наданим Конституційним Судом України у рішенні від 24.12.1997 року N 8-зп.
Виконання Президентом України цього обов’язку може відбутися, зокрема, у наступні способи.
Перший – шляхом внесення Президентом України на розгляд РНБО України та розгляду питання щодо подолання наслідків латентного конституційного перевороту, здійсненого Конституційним Судом України 24.12.1997 року, відновлення конституційного ладу України та введення у дію принципів верховенства права, які перебувають в Україні у недіючому стані.
Рішення РНБО, засноване на об’єктивному правовому аналізі причин мертвого стану принципів верховенства права, наведеному в аналітичній довідці, що додається, та введене у дію указом Президента України, стане ефективним способом відновлення конституційного ладу України.
Другий – шляхом направлення Президентом України до Конституційного Суду України конституційного подання щодо зміни, у відповідності до приписів статті 92 Закону України «Про Конституційний Суд України», юридичної позиції КСУ щодо офіційного тлумачення частини другої статті 152 Конституції України, наданої у мотивувальній частині рішення КСУ від 24.12.1997 року N8-зп – у зв’язку з наявністю об’єктивних підстав для покращення захисту конституційних прав і свобод з урахуванням міжнародних зобов’язань України. Правовий аналіз для правового обґрунтування конституційного подання та для зміни юридичної позиції КСУ наведено у аналітичній довідці, що додається.
Третій – шляхом ініціювання Президентом України розслідування Службою безпеки України особливо тяжких злочинів з повалення конституційного ладу України та державної зради, вчинених, у тому числі, шляхом умисного застосування в правовій системі України принципів тоталітаризму замість принципів верховенства права та подавлення принципів верховенства права, у тому числі шляхом завідомо неналежного тлумачення частини другої статті 152 Конституції України та завідомо протиправного застосування відповідної юридичної позиції КСУ, наведеної в рішенні КСУ від 24.12.1997 року № 8-зп, та притягнення злочинців до юридичної відповідальності.
25.04.2024 року з метою досягнення належної реакції Президента України я направив на Ваше ім’я звернення щодо необхідності, на мій погляд, екстреного припинення злочинів проти України, зазначених у «Довідці щодо внутрішніх проблем України».
Заступником Керівника Департаменту з питань звернень громадян Офісу Президента України К. Кокарєвим мені надіслано листа від 17.05.2024 року № 22/022072-26, з повідомленням, що надіслані мною матеріали передані службовцям Офісу Президента України для ознайомлення, врахування та використання в роботі.
Тобто розгляду мого звернення в установлені законом строки, по суті та у належний спосіб досі не відбулося, у зв’язку з чим, оскільки у моєму зверненні йдеться про необхідність поновлення конституційних прав і захист законних інтересів громадян (зі мною включно), порушених рішеннями, діями, бездіяльністю державних органів (з Конституційним Судом України включно), я мушу повторно звернутись, тепер вже із вимогою, розгляду мого звернення по суті в установлені строки, з вжиттям усіх належних заходів для введення в Україні у дію принципів верховенства права.
Додаток: Довідка щодо внутрішніх проблем України
27.06.2024
ВНУТРІШНІ ПРОБЛЕМИ УКРАЇНИ:
ЩО ГОЛОВНЕ, ХТО ВИНЕН І ЩО РОБИТИ
ГОЛОВНЕ
Частина проблем України постійно перебуває в центрі уваги. Це насамперед проблеми паралічу дії принципів верховенства права та екзистенційної корумпованості органів влади – з судами включно.
Між тим інші не менш страшні проблеми залишаються поза увагою експертів та суспільства. Такі як системні й масові порушення прав і свобод людини, постійне звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод, знищення демократії та узурпація влади, повалення конституційного ладу, руйнація державності й територіальної цілісності України, геноцид українського селянства тощо.
Уточнення: мова не про наслідки зовнішньої агресії проти України, а виключно про внутрішньодержавні процеси.
Усі означені негативні явища мають одне спільне: в українському суспільстві у них нема глибокого соціального підґрунтя, вони чужі й ворожі для законослухняного українського народу, виникли всупереч його волі, на шкоду його правам та інтересам як результат протиправної, незмінно антинародної, антидержавної діяльності так званої політичної еліти України.
ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА І ДЖЕРЕЛО УСІХ ПРОБЛЕМ –
«ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА»
Українська «політична еліта» – це всі хто у роки незалежності реально впливав і впливає на суть і зміст правотворчих та правозастосувальних процесів у органах влади всіх рівнів.
Це лідери та функціонери привладних політичних партій і громадських організацій, їх представники в органах влади, від найвищих посадових осіб держави до керівників та впливових депутатів місцевих органів влади включно, а також усі, хто приводив їх до влади шляхом обману виборців, хто фінансував руйнівну політичну діяльність у власних корупційних інтересах.
Відповідно до частини першої статті 37 Конституції України діяльність політичних партій та громадських організацій, дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняється .
Все вищезазначене у частині першій статті 37 Конституції України – це про діяльність української «політичної еліти» протягом понад трьох крайніх десятиліть. Тяжкі злочини «еліти» та їх руйнівні наслідки є настільки очевидними, що доказування не складає жодних проблем. Доказів мільйони, і всі вони на виду – залишається тільки скласти відповідні реєстри.
Для узурпації влади і грабежу народу «еліта» впровадила в Україні «Доктрину свавілля» та створила гібридну «подвійну» правову систему , легітимна сторона якої використовується «елітою» виключно для публічної демагогії, а тіньова сторона – для реального свавілля, яким по суті є вся діяльність органів влади України.
«ДОКТРИНА СВАВІЛЛЯ» – ГОЛОВНА ПРАВОВА
ПРОБЛЕМА УКРАЇНИ
«Доктрина свавілля» – це злочинні наративи та діяння «еліти», якими із тоталітарного СРСР в правову систему незалежної України перетягнуто і задіяно так званий принцип верховенства закону (в реальності верховенства усіх виданих органами влади й існуючих (чинних) актів, далі – «принцип верховенства актів органів влади»), чим в Україні повністю придушено дію принципів правової держави, верховенства права, найвищої юридичної сили Конституції України (далі – принципи верховенства права).
Принципи верховенства права не діяли в Україні жодного дня і не діють до сьогодні – вони паралізовані застосуванням «Доктрини свавілля».
1991-1997: СВАВІЛЛЯ БЕЗ ДОКТРИНИ
Імплантація «принципу верховенства акту органу влади» тоталітарної правової системи в діяльність органів влади незалежної України здійснюється від самого початку суверенізації українського законодавства, перш за все шляхом неналежного в умовах правової держави тлумачення і застосування юридичного терміну «чинний акт» (закон, інший правовий акт тощо).
За прислів’ям, облудне слово людину губить. Українська «еліта» облудним використанням слова «чинний» згубила мільйони українців, донищує українську націю і державність.
Термін «чинний акт» став «троянським конем», що ввіз «принцип верховенства актів органів влади» із адміністративно-командної системи Української РСР в правову систему України, яка від самого початку мала будуватися виключно як правова держава.
У законодавстві Української РСР термін «чинні акти» був тотожним терміну «діючі акти», оскільки усі чинні акти органів влади, з підзаконними актами включно, безвідносно до того, як вони впливають на права і свободи людини і громадянина, підлягали «чіткому й неухильному» виконанню.
Тобто все без винятку чинне законодавство тоталітарного режиму апріорі водночас було діючим законодавством без огляду на визнані у світі правові цінності, з правами людини включно, оскільки в Українській РСР (УРСР) пріоритетом були ідеологічні цінності комунізму, воля Комуністичної партії та створених нею органів влади, а не права і свободи людини.
[Важливо зазначити, що термін «чинне законодавство» та всі похідні від нього терміни (чинний правовий акт тощо) появилися в законодавстві Української РСР (УРСР) за часів російськомовного СРСР як неправильний з юридичної точки зору переклад російського терміну «действующее законодательство».
Правильний з юридичної точки зору переклад російського терміну « действующее законодательство » українською – « діюче законодавство »; аналогом українського терміну «чинне законодавство» у російській мові є термін «существующее законодательство».
Заради справедливості варто зазначити, що «принцип верховенства актів органів влади» існував і діяв не тільки в СРСР – він притаманний усім недемократичним, авторитарним, тоталітарним, диктаторським режимам»].
Будь-який чинний акт, навіть протиправний, завжди = діючий акт – це і є «принцип верховенства актів органів влади» , принцип верховенства інтересів правлячої «еліти» недемократичної держави, авторитарного чи тоталітарного режиму.
Натомість, в Україні як правовій державі все чинне законодавство апріорі має відповідати принципам верховенства права – і тільки за цієї умови воно може бути легітимним, а відтак діючим/дієвим, тобто таким, що підлягає виконанню, має юридичну силу та у разі застосування породжує правові наслідки.
У правовій державі чинне законодавство, що не відповідає означеній умові, апріорі з моменту його видання є нелегітимним та нікчемним, недіючим, таким що не підлягає виконанню, а в разі застосування не породжує правових наслідків.
Чинність акту, тобто його фізичне існування внаслідок видання акту з дотриманням встановлених процедур, є лише передумовою дійсності акту. Водночас чинний акт = діючий акт тільки за умови, що він не суперечить принципам верховенства права – це формула верховенства права.
У правовій державі чинність акту жодним чином не означає, що він автоматично є легітимним, діючим, таким що підлягає виконанню – це одна з аксіом правової держави.
З огляду на вищенаведене, вже з моменту прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990, якою було визначено курс на розбудову правової держави, для встановлення і реального впровадження в Україні в дію принципів верховенства права «еліта» мала б чітко розмежувати поняття «чинний акт» та «діючий акт».
Без розмежування правових понять «чинний акт» та «діючий акт» не може бути й мови про існування в законодавстві та правовій системі такої наріжної складової принципу верховенства права, як правова визначеність .
Аналіз діянь «еліти» переконливо свідчить, що вона від самого початку 90-х ясно усвідомлювала різницю між поняттями «чинний акт» та «діючий акт» , між тоталітарним «принципом верховенства акту органу влади» і принципами верховенства права, та доленосне значення цієї різниці, що дорівнює різниці між диктатурою і демократією.
На початку процесу переходу від тоталітарної адміністративно-командної системи до омріяної українським народом правової держави певній частині «еліти» (на той час в її середовищі ще були чесні люди) вдалося добитися у Верховній Раді України « правового перелому ».
По-перше, у 1990 та 1991 до української Конституції були внесені анти-тоталітарні зміни.
По-друге, 03.06.1992 був прийнятий перший за часів незалежності закон України «Про Конституційний Суд України», основними цілями якого визначалося забезпечення захисту прав і свобод людини, верховенства Конституції України, відповідності законів та інших актів органів влади Конституції України.
Частиною 2 статті 22 цього закону було визначено, що протиправні акти визнаються нечинними З МОМЕНТУ ВВЕДЕННЯ ЇХ У ДІЮ.
«Протиправні акти не можуть бути ні чинними, ні діючими; якщо акти видано з дотриманням усіх процедур і вони стали фактом об’єктивної реальності, тобто з формально-юридичної точки зору набули чинності, але якщо вони водночас є такими що не відповідають принципам верховенства права, вони з моменту їх видання є нелегітимними і нікчемними, нечинними і недіючими, такими що не мають юридичної сили, ніхто не зобов’язаний їх дотримуватися, а в разі їх застосування не породжують юридичних наслідків.
Причому, нечинність і недійсність протиправних актів наступає «автоматично» внаслідок їх протиправності, а не внаслідок рішення КСУ чи якогось іншого органу влади.
Визнання Конституційним Судом України протиправного акту неконституційним є всього лиш офіційною констатацією протиправності та недійсності акту – оскільки нікчемність акту виникає ipso jure внаслідок його невідповідності нормі вищої сили, а не внаслідок юридичної позиції, висновку чи рішення КСУ.
Втрата чинності таким актом, тобто припинення його фізичного існування шляхом видалення із реєстру існуючих (чинних) актів як протиправного, нікчемного і недіючого акту, є лиш формальним наслідком рішення КСУ про визнання його неконституційним» – такою за сучасною термінологією є суть правової норми частини 2 статті 22 закону «Про Конституційний Суд України» від 03.06.1992, що повністю відповідає принципам верховенства права.
Акцентом на « офіційна констатація» підкреслюється, що у правовій державі тлумачити правові акти та робити висновки – відповідають вони принципам правової держави, чи ні, виконувати їх приписи, чи ні, – мають право не тільки Конституційний Суд України, суди та інші органи влади і можновладці (які окрім того що мають право, ще й зобов’язані це робити), але й усі громадяни . У цьому полягає одна з найважливіших відмінностей правової держави від тоталітарної, у якій не могло бути й мови про якесь ігнорування громадянами актів органів влади з огляду на їх протиправність.
Право громадян на тлумачення чинного законодавства та на вибір – дотримуватися чи не дотримуватися його приписів – встановлено, зокрема, частиною першою статті 19 та частиною першою статті 60 Конституції України 1996 року.
Обов’язок органів влади та їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, прямо передбачено частиною другою статті 6 та частиною другою статті 19 Конституції України 1996 року.
При цьому вищезазначені конституційні норми прямо кореспондуються з імперативними приписами статті 8 Конституції України 1996 року, відповідно до яких закони та інші акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй, у тому числі й щонайперше встановленим Конституцією України принципам верховенства права.
На початку 90-х, коли вищенаведені високі правові принципи і норми правової держави ще не були так надійно встановлені, норма частини 2 статті 22 закону «Про Конституційний Суд України» від 03.06.1992, як і весь цей закон загалом, компенсувала неідеальність конституційного регулювання і безальтернативно орієнтувала органи влади на неприпустимість видання протиправних актів та їх застосування.
З правової точки зору норма частини 2 статті 22 закону «Про КСУ» від 03.06.1992 була радикальною правовою революцією , яка мала покінчити з «правовим» свавіллям «еліти» та створених нею органів влади.
Якби «еліта» керувалася цією нормою в правотворчій та правозастосувальній практиці, це стало б «перетином Рубікону» – безповоротним переходом України від репресивної адміністративно-командної системи тоталітаризму до правової держави.
Та не судилося. Дуже швидко в середовищі «української політичної еліти» взяли верх деструктивні антинародні сили, внаслідок чого реформи стали всього лиш демагогічним прикриттям її справжніх планів і діянь – узурпації влади, грабежу народу і розвалу української державності.
«Публікуємо одне – робимо зовсім інше» – це незмінне кредо брехливості «еліти» відтоді й до сьогодні.
Тому з моменту набуття чинності першим законом України «Про Конституційний Суд України» «еліта» наглухо заблокувала дію правової норми частини 2 статті 22 цього закону та дію усього цього закону в цілому – як і конституційно-контрольну діяльність першого за часів незалежності Конституційного Суду України загалом.
ВІДТАК УВАГА:
НОРМА ЧАСТИНИ 2 СТАТТІ 22 ПЕРШОГО ЗАКОНУ УКРАЇНИ ПРО КСУ, ЩО ВІДПОВІДАЛА ПРИНЦИПАМ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА, БУЛА ЧИННОЮ, АЛЕ НЕ ДІЯЛА.
УВЕСЬ ПЕРШИЙ ЗАКОН ПРО КСУ, ЩО ВІДПОВІДАВ ПРИНЦИПАМ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА, ПОНАД ЧОТИРИ РОКИ БУВ ЧИННИМ, АЛЕ НЕ ДІЯВ.
Також абсолютно не діяла норма статті 170 чинної на той час Конституції України (в редакції від 17.09.1991), якою було імперативно встановлено, що Конституція має найвищу юридичну силу, що закони та всі інші акти органів влади мають відповідати їй.
Вищенаведені приклади ідеально ілюструють принципову відмінність понять «чинний акт» і «діючий акт». А також те, як «українська еліта» уміє під прикриттям «правової» та «демократичної» демагогії творити свавілля.
Перший Конституційний Суд України (липень 1992 – жовтень 1996) так і не розпочав здійснення конституційної юрисдикції з причини критичної небезпеки вищезазначених правових актів і норм, що відповідали принципам правової держави (зокрема правової норми частини 2 статті 22 першого закону про КСУ), для злочинних планів «еліти».
Якби норма частини 2 статті 22 чинного закону про КСУ від 03.06.1992 діяла – « еліта» не змогла б узурпувати владу і грабувати народ, не було б ні олігархату, ні тотальної корупції, ні розвалу української державності, Україна стала б міцною правовою державою із заможним населенням.
Натомість від самого початку незалежності «еліта» розгорнула видання та застосування багатьох тисяч завідомо неконституційних, таких що не відповідають принципам правової держави (але відповідають інтересам «еліти») завідомо протиправних, антинародних і державо-руйнівних законів та інших актів, які під примусом «еліти» протиправно вважалися чинними і діючими.
У повній відповідності до «принципу верховенства актів органів влади», цього принципу верховенства диктатури «еліти» тоталітарної держави, «українська еліта» через адміністративні механізми примушувала громадян та інших суб’єктів правовідносин підкорятися цьому «правовому» свавіллю.
Відтак українська «політична еліта» не тільки перетягнула із тоталітарного минулого в правову систему України «принцип верховенства акту органу влади» – вона ще й «вдосконалила» його в гіршу сторону, перетворила на «принцип верховенства протиправного акту органу влади».
1997-2024: «УЗАКОНЕННЯ» СВАВІЛЛЯ
28.06.1996 була прийнята нова Конституція України, яка за умови реанімації принципів верховенства права має діяти в першій редакції. Вона встановила принципи верховенства права на такому високому юридичному рівні, якого не мають навіть провідні правові держави.
Цей факт свідчить про те, що станом на 1996 «еліта» ще не остаточно узурпувала владу, що вона ще мусила орієнтуватися на очікування українського народу та демократичного світу.
Водночас, що яскраво ілюструє цинізм і підлість верхівки «еліти», вже на стадії підготовки проекту Конституції-1996 готувалась нейтралізація принципів правової держави – як і здійснення інших особливо тяжких злочинів проти України. Одночасно з прогресивними правовими нормами і принципами до тексту нової на той час Конституції України закладалися «бомби уповільненої дії».
«Еліта» паралізувала принципи верховенства права низкою наступних спланованих дій.
Перша дія: у Конституцію-1996, у тому числі до частини другої статті 152 Конституції, було заведено вищезгаданого «троянського коня» – термін «чинності» правового акту.
Друга та третя дії: 16.10.1996 було прийнято новий закон України «Про Конституційний Суд України», одночасною «еліта» позбулася першого закону України «Про Конституційний Суд України» разом із його нормою частини 2 статті 22.
У новому законі «Про Конституційний Суд України» вже не було тієї визначально важливої для верховенства права норми частини 2 статті 22 першого закону про КСУ щодо нечинності протиправних актів з моменту введення їх у дію , з-за якої так і не запрацював перший КСУ, – її грубо протиправно викинули із законодавства як убивчу для злочинних інтересів «еліти».
Натомість у новому законі про КСУ прописали «норму-антипод» : що визнані КСУ неконституційними акти втрачають чинність від дня прийняття рішення КСУ – тобто діаметрально протилежне тому, що було визначено частиною 2 статті 22 першого закону про КСУ.
Четверта дія: для надання потрібного «еліті» офіційного тлумачення спеціально нечітко прописаних конституційних положень був потрібен «кишеньковий» Конституційний Суд України. Для того щоб новий КСУ гарантовано був «кишеньковим», створили контрольовану «елітою» систему відбору та призначення суддів, та визначили їм такі зарплати й інші блага (за рахунок народу, звісно), яких ніде у світі нікому й не снилися…
У жовтні 1996 новий КСУ створили, у травні 1997 він розпочав здійснення конституційної юрисдикції. Епоха блокування роботи першого КСУ закінчилася, «еліта» розпочала епоху використання нового КСУ у власних злочинних інтересах.
24.12.1997 у мотивувальній частині рішення №8-зп Конституційний Суд України дав глибоко протиправне , але виключно таке як треба «еліті» для легалізації «Доктрини свавілля», тлумачення правової норми частини другої статті 152 Конституції України:
«Частина друга статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю».
Ще раз зауважуємо: правова норма частини 2 статті 22 закону України «Про Конституційний Суд України» від 03.06.1992 чітко визначала діаметрально протилежне – що неконституційні акти визнаються нечинними, а відтак і недіючими , такими, що не мають юридичної сили, з моменту введення їх у дію.
Такий і тільки такий юридичний наслідок протиправності актів може наступати у правовій державі з настільки високим рівнем конституційного закріплення принципів верховенства права, як в Україні – і ніякий інший.
З огляду на принципи верховенства права, встановлені Конституцією України, протиправні акти з моменту їх видання безальтернативно є нелегітимними, нікчемними, недіючими, такими що не мають юридичної сили, не підлягають виконанню, а у разі їх застосування не породжують юридичних наслідків.
Це імперативні приписи Основного Закону України, які можуть тлумачитися тільки так: або Конституція і принципи верховенства права – або протиправні, неконституційні акти органів влади.
«Українська політична еліта» обрала друге. Вона наплювала на Конституцію України і юридичною позицією КСУ від 27.12.1997 «надала» будь-яким протиправним актам підконтрольних їй органів влади вищу юридичну силу , ніж юридична сила Конституції та встановлених нею принципів верховенства права.
Замість того, щоб стати органом конституційного контролю дотримання принципів верховенства права, новий КСУ став головним інструментом придушення дії принципів верховенства права.
Відтак внаслідок реалізації усіх вищезазначених злочинних дій, «увінчаних» явно і грубо протиправним офіційним тлумаченням КСУ від 24.12.1997 частини другої статті 152 Конституції України, «еліта» здійснила не що інше, як латентний конституційний переворот .
Грубо протиправною юридичною позицією КСУ від 24.12.1997 усім органам влади, з судами включно, було недвозначно указано, що в Україні має діяти «офіційно визнаний», «узаконений» Конституційним Судом України тоталітарний «принцип верховенства акту органу влади» – а не прописані в Конституції України принципи верховенства права.
«Видавай скільки хочеш протиправних актів – вони будуть вважатися чинними і діючими доти, доки КСУ не визнає їх нечинними.
А КСУ може ніколи цього і не зробить!
Але навіть якщо КСУ визнає акт неконституційним і він втратить чинність , то нічого страшного не станеться: все раніше здійснене свавілля і все награбоване буде вважатися законним!
Тому що «елітний» КСУ вважає неконституційні акти такими, що з моменту їх прийняття і до моменту визнання їх неконституційними мають юридичну силу, такими що були у цей період діючими – попри те що вони протиправні!» – такою є суть цього злочинного офіційного тлумачення, дарованого «еліті» створеним і облагодіяним нею КСУ.
Насправді нічого подібного т о́ му, що завідомо протиправно сформулював КСУ в рішенні N8-зп від 24.12.1997, частина друга статті 152 Конституції України не встановлює.
Норма частини другої статті 152 Конституції України в частині визнання акту неконституційним є суто декларативною – оскільки КСУ лише виявляє об’єктивну нікчемність неконституційного акту. Неконституційний акт стає недійсним не внаслідок та відповідно не з моменту прийняття рішення (висновку) КСУ щодо неконституційності акту, а внаслідок та з моменту виникнення колізії між цим актом та Конституцією, з принципами верховенства права, тобто з моменту видання акту.
В частині втрати чинності неконституційним актом цю норму взагалі можна назвати « бухгалтерською » – оскільки визнання акту неконституційним «автоматично» тягне за собою виключення такого акту з реєстрів фізично існуючих, тобто чинних актів – і крапка.
Відповідно ні про яку «зворотну дію у часі», «ретроактивність» рішення КСУ, про яку полюбляють побідкатися «елітні правознавці», не йдеться і йтися не може – рішення КСУ про визнання акту неконституційним виконує свою «регуляторну» функцію виключно в момент набуття ним юридичної сили, воно є суто декларативним, жодних правовстановчих повноважень по «наділенню» неконституційних актів юридичною силою в минулому чи на майбутнє КСУ не мав і не має – оскільки Конституція України не наділяє КСУ такими повноваженнями.
Про юридичну силу правового акту, тобто про його дієвість/дійсність, у частині другій статті 152 Конституції України взагалі немає ні слова. Визначення того, який акт має юридичну силу і відповідно є діючим, імперативно і лаконічно встановлено нормою частини другої статті 8 Конституції України: тільки той акт, який приймається на основі Конституції України і відповідає їй , тобто той що відповідає імперативно встановленим Конституцією України принципам верховенства права – і ніякий інший.
Попри це, згідно з «Доктриною свавілля» КСУ юридичною позицією від 24.12.1997 начебто «надав» рішенням КСУ зворотної сили – та ще й такої, що перевершує юридичну силу Конституції України.
Це безумовно повна маячня, ця «юридична позиція» КСУ, тим не менш внаслідок свавілля української «еліти» вона є в Україні хоча і завідомо протиправною, але діючою «правовою доктриною».
У світі існують різні доктринальні теорії та форми юридичних наслідків рішень конституційних судів про неконституційність нормативно-правових актів. Загальновизнаними є: ex nunc («із цього моменту»; акт визнається неконституційним з моменту оголошення рішення конституційного суду і діє наперед); ex tunc («з тих пір»; акт визнається нікчемним з моменту його прийняття); pro futuro («на майбутнє»; конституційний суд відтерміновує втрату актом чинності).
Можливість застосування тієї чи іншої форми юридичних наслідків визнання правових актів неконституційними повністю залежить від особливостей законодавства кожної держави.
Ідеального законодавства немає ніде у світі, жодне законодавство не вирізняється повною правовою визначеністю.
Більше того, ситуація з правовою визначеністю, в тому числі у правовій системі ЄС, на яку начебто орієнтується Україна як на взірець верховенства права, є досить непростою, і часто ще більше ускладнюється внаслідок нових актів і тлумачень різних органів та інституцій ЄС.
Великою проблемою є визнання в правовій системі ЄС в окремих випадках юридичної сили протиправних актів з мотивів на кшталт «захисту довіри громадян до закону», «забезпечення стабільності права», «можливості дестабілізації правового порядку у державі» тощо – і навіть «ризику серйозних економічних наслідків». Таке безумовно жодним чином не стимулює органи влади до підвищення правового рівня актів, та створює умови для свавілля.
В державах усталеної демократії проблеми недосконалості законодавства зазвичай долаються в інтересах суспільства та людини завдяки належно діючим системам стримань і противаг та високої правової культури еліт. В Україні, де ні першого, ні другого, ні третього не було й нема, всі проблеми законодавства використовуються виключно в протиправних і антинародних цілях.
Це при тому, що українське законодавство за належного тлумачення повністю виключає правову невизначеність, а в аспекті закріплення принципів верховенства права його можна назвати найбільш наближеним до ідеального. З моменту проголошення 16.07.1990 мети побудови правової держави, анти-тоталітарних конституційних реформ 1990-1991, прийняття закону «Про КСУ» від 03.06.1992, що визначили принципи верховенства права наріжними засадами державно-правової системи України, в аспекті застосування тієї чи іншої форми юридичних наслідків визнання актів неконституційними законодавство України було і є безальтернативним: нікчемність протиправних актів є прямим наслідком їх невідповідності нормам вищої юридичної сили, принципам верховенства права і виникає ipso jure ( «в силу закону» ) з моменту прийняття акту.
Тобто настання будь-якої іншої форми юридичних наслідків протиправності актів, у тому числі згідно рішень КСУ щодо неконституційності правових актів, крім як ex tunc , в Україні неможливе – оскільки це буде прямим і грубим ігноруванням Конституції України, конституційним переворотом, поваленням конституційного ладу України.
Саме виключно ex tunc мали наступати наслідки протиправності актів в 1991-1997 у відповідності до норм і принципів Конституції України та частини 2 статті 22 закону України «Про Конституційний Суд України» від 03.06.1992, і саме тому що «еліта» свавільно подавила принципи верховенства права шляхом застосовування «принципу верховенства протиправних актів органів влади », вони не наступали.
З прийняттям Конституції України 1996 року правовий рівень закріплення принципів верховенства права в Україні дуже круто зріс і став найвищим у світі, правові підстави для настання наслідків протиправності актів ex tunc тільки посилилися. Але українська «еліта» і не подумала припиняти свою злочинну антинародну та антидержавну діяльність.
Для продовження застосування в правовій системі України «принципу верховенства протиправних актів органів влади» «еліта» здійснила грандіозну аферу з « підміни » конституційної форми наслідків протиправності актів за формою ex tunc на неконституційні наслідки за формою ex nunc.
Як вже зазначалося, для цього із законодавства було завідомо протиправно викинуто норму частини 2 статті 22 першого закону України «Про Конституційний Суд України», яка прямо визначала настання наслідків протиправності актів за формою ex tunc і не залишала місця правовій невизначеності та облудному тлумаченню конституційних положень, та вчинено інші злочини для повалення конституційного ладу України.
Ці «юридичні диверсії» породили певну правову невизначеність та створили райські умови для маніпуляцій, що і дало можливість КСУ облудно витлумачити термін « чинний акт » частини 2 статті 152 Конституції України та сформулювати у мотивувальній частині рішення N8-зп від 24.12.1997 вищезгадану завідомо протиправну «юридичну позицію».
Таким злочинним шляхом «еліта» у грудні 1997 « узаконила » «Доктрину свавілля» та всю свою злочинну діяльність, яку в 1991-1997 вона здійснювалося без «правового обґрунтування», «по факту».
Протиправність «юридичної позиції» КСУ від 24.12.1997 щодо визнання юридичної сили неконституційних актів з моменту їх прийняття і до визнання їх неконституційними є явною , оскільки Конституція України не наділяє КСУ повноваженнями припиняти чи бодай якоюсь мірою обмежувати дію принципів верховенства права. А саме тільки таке слідує із злочинної «юридичної позиції» КСУ від 24.12.1997 – абсолютно повне придушення нею дії принципів верховенства права, перекреслення самого поняття «правова держава».
Ті хто стверджує, що в частині другій статті 152 Конституції України прописані такі повноваження КСУ, є або неспроможними зрозуміти екзистенційну різницю між принципами верховенства права і диктаторським «принципом верховенства акту органу влади», між термінами «чинний акт» та «діючий акт», або ж є співучасниками «еліти» в злочинах проти України, що свідомо та за велику для себе вигоду «воюють на юридичному фронті» за продовження дії злочинної «Доктрини свавілля».
ХТО ВИНЕН
Слуги «еліти» під облудною назвою «політтехнологи» напридумували багато різних «теорій», що мають приховану двоєдину мету – обілити «еліту» (а по можливості ще й виставити її турботливим опікуном народу) і водночас перекласти вину за наслідки злочинів «еліти» на «недолугий» народ.
Всі ці по суті геббельсівські технології вже багато років поспіль поширюються через підконтрольні «еліті» засоби масової дезінформації й успішно зомбують людей. Теза «самі винні, треба було думати, за кого голосувати» саме із цієї серії.
З правової точки зору всі ці «теорії» є не просто маячнею, а свідомим обманом, шахрайством і маніпуляціями, тобто ще одним злочином «еліти».
У проблемах і бідах України винен не народ України – українці не садомазохісти, щоб самих себе грабувати, обезправлювати і знищувати. Винні всі ті, хто з часу набуття незалежності перебував при владі й мав чесно і добросовісно управляти в інтересах народу та української державності грандіозними станом на початок 90-х народними активами і народним суверенітетом. Ті хто натомість підло обманув народ, обезправив, обікрав його до нитки і довів Україну до межі краху.
Тобто винна виключно українська «політична еліта», і щонайперше її лідери. При тому що стратегія «реформування» України від самого початку незалежності визначалася в основному кремлівськими технологами та реалізувалася через спецслужби, олігархів, керівників політичних партій та інших агентів ворожого впливу, при тому що свавілля і корупція «еліти» уже давно стали «державою в державі», де кожен суддя, чиновник, будь-який начальник творить що забажає, в Україні також завжди діяв і діє так би мовити Центральний штаб свавілля і корупції.
Це адміністрації президентів України (як би вони по-іншому не називалися), невід’ємна частина «еліти» і її головний «дах», очільник, співучасник і координатор її вже 33-річного свавілля та корупції. Саме керівники адміністрацій, їх заступники та інші функціонери є як правило «технологами» найбільш масштабних, «загальнодержавних» схем «обходу» Конституції та законів України, їх неналежного тлумачення. Саме цей «Центральний штаб» керував «узаконенням» свавілля в середині 90-х і до сьогодні дбає про домінування «Доктрини свавілля» в правовій системі України.
Застосування «елітою» в практиці діяльності органів влади незалежної України «принципу верховенства актів органів влади» замість принципів правової держави завжди відбувалося під цим «дахом», за участі й під наглядом адміністрацій президентів, функціонери яких є невід’ємною частиною верхівки «української політичної еліти».
Злочинна діяльність «еліти» призвела до усіх без винятку існуючих катастрофічних наслідків: нищівного розграбування власності українського народу, його масового зубожіння і вимирання, знищення засад демократії, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу, територіальної цілісності держави, мобілізаційної, спортивно-технічної, культурно-просвітницької, освітньої, медичної тощо систем, до перетворення судової та правоохоронної систем на злочинний інструментарій «еліти» в її антинародній/антидержавній діяльності тощо.
Головними з 1991 року й до сьогодні злочинами «еліти» є повалення конституційного ладу України шляхом проведення завідомо руйнівних «реформ», державна зрада, грабіж народу, геноцид селянства та всеохоплююча корупція, що роз’їдає Україну ізсередини навіть тепер під час війни.
Крім того, більш як тридцятирічною брехнею і обманами «еліта» практично повністю знищила віру народу в правду і справедливість, та катастрофічно подавила його моральний дух.
Матеріальна шкода, спричинена «елітою» українському народу шляхом застосування «Доктрини свавілля», обчислюється трильйонами доларів.
ЩО РОБИТИ
Суб’єктивна природа та повна протиправність засад усіх найбільших проблем України дають реальну можливість швидко і успішно ліквідувати їх. Після викриття «Доктрини свавілля» як «афери епохи» по зараженню правової системи України «принципом верховенства актів органів влади» залишається лише екстрено вжити належних правових заходів.
Визначально важливим і таким що миттєво приведе правотворчу та правозастосувальну діяльність органів влади у відповідність до принципів верховенства права, завдасть смертельного удару по свавіллю «еліти» і водночас стане початком відродження України, є термінове скасування «Доктрини свавілля», дії «принципу верховенства актів органів влади» та введення у дію принципів верховенства права.
Це найперше, що потрібно зробити безвідкладно. Жодних змін до Конституції та законів України це не потребує, оскільки «Доктрина свавілля» діє виключно завдяки протиправному тлумаченню «елітою» законодавства. За наявності політичної волі Президента України це може бути здійснено в один день.
Друге: одночасно з впровадженням у дію принципів верховенства права усі повноваження органів влади усіх рівнів, у тому числі виборних, крім Президента України та Верховної Ради України, на період дії режиму воєнного стану та на перехідний період після перемоги мають бути передані військовим адміністраціям, сформованих в усіх визначених Конституцією України одиницях адміністративно-територіального устрою України. Але не тим філіям «Центрального штабу свавілля і корупції», якими є нинішні «військові адміністрації», а заново укомплектованим фронтовиками, кращими представниками ЗСУ – єдиної державної інституції, яка має високу довіру суспільства.
Передача повноважень військовим адміністраціям мала відбутися ще на початку війни, у Верховній Раді України вже був на розгляді відповідний законопроект, але в останній момент очільники «еліти» подбали про збереження «своїх людей на місцях» (щонайперше депутатів місцевих рад) від мобілізації, відповідне положення було видалене із законопроекту, «місцева еліта» спільно з «центральною елітою» під час війни продовжили свою злочинну діяльність.
Третє – відповідно до статті 37 Конституції України має бути негайно зупинена і в подальшому заборонена діяльність усіх політичних партій «еліти», цих насправді організованих антинародних злочинних угрупувань, уся «еліта» має бути люстрована з позбавленням права подальшої політичної діяльності та притягненням до відповідальності за скоєні злочини – з негайною конфіскацією та передачею усього награбованого на потреби оборони та відновлення України.
Без тотальної люстрації «еліти» Україна не має майбутнього. «Еліта» не змінюється на краще навіть під час війни, і в разі її не-усунення з політики вона дуже швидко остаточно донищить українську державність.
Надзвичайно важливо, що Зеленський за своїм світоглядом і вольовими якостями здатен все це зробити – на відміну від будь-кого іншого із «лідерів нації».
Зупинення і заборона антиконституційної діяльності «еліти» має бути ініційована Президентом України у відповідності до його повноважень, встановлених статтею 102 та частиною третьою статті 106 Конституції України – з його власної ініціативи або на вимогу українського суспільства і західних партнерів України.
Вжиття належних заходів з додержання і виконання приписів Конституції України є не дискреційним повноваженням Президента України, а його обов’язком як глави держави і гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України , прав і свобод людини і громадянина.
Зазначені зміни відродять віру народу у справедливість, у майбутнє, дадуть можливість привести конституційний лад України у відповідність до Конституції України, перезавантажити політичну систему та провести інші рятівні реформи. При існуючій «еліті» все це гарантовано неможливе.
Тільки за умови здолання внутрішнього ворога і створених ним проблем Україна вистоїть у війні із зовнішнім ворогом та відродиться, стане квітучою і по-справжньому демократичною державою.
Юрист,
народний депутат
України VIII скликання
А. Корнацький
Поширити це:
Подобається це:
Подобається Завантаження…
