Ганна Король. Багачівка — Миколаїв.
Вересневий ранок. Ми зустрічаємося з Людмилою Вікторівною Бабур, керівником приватного сільгосппідприємства імені Горького, в її затишному кабінеті. Ікони, церковні відзнаки за вклад у відродження духовності, будівництво в Багачівці храму Пресвятої Богородиці, грамоти від провладних структур, подячні листи… Ми не зустрічалися майже дев’ять років, та час не позначився на цій тендітній, красивій, сильній жінці. Вона лишилась такою ж цілеспрямованою, відданою людям і землі, на котрій вирощує хліб. Людмила Вікторівна є невід’ємною часточкою краю, котрому без вагань присвятила своє життя.
Вона із тих, хто не потребує охорони чи кодових замків на спорудах: живе відкрито, пишається плодами своєї праці. Ось що розповіла нам Людмила Бабур:
— Є хороший вислів: не хлібом єдиним. Неодноразово життя доводило, що слова ці — істина. Але в матеріальному світі багато людей забуло про духовне, і це — велика проблема, котра породжує зневажливе ставлення, наприклад, дітей до батьків, а чи батьків — до своїх дітей. Звичайно, природні потреби, як їжа, одяг, житло, — це має бути і навіть не обговорюється. Та без Бога в душі покоління приречене на духовний занепад, моральну деградацію. Пригадуєте, як я для «Автографа» давала інтерв’ю і наголошувала саме на аспекті духовності? Це питання лишається актуальним і понині. Десятиліття радянського періоду позначилися на людях: руйнація церков, нівелювання віри — це ні до чого доброго не привело. Гіркою сторінкою в скрижалі історії нашого села вписаний рік 1948-й, коли було спалено храм, збудований ще у 1914 році. Переважили мудрість, велика сила Божого благословення, і в 2010 році було закладено капсулу в фундамент, і зробив це владика Пітірім. А яким незабутнім був день відкриття нашого храму! Такої кількості священнослужителів на чолі з владикою Алексієм, керівництва району всіх рівнів, представників громадськості Багачівка не бачила ніколи! Нехай Бог дарує здоров’я всім, хто доклав зусиль, щоб у селі срібними переливами на релігійні свята лунали церковні дзвони! Спасибі щире моєму брату Миколі Вікторовичу Алєксєєнку та сестрі Тетяні Вікторівні Гордієнко! Землякам спасибі, котрі жертвували кошти на це будівництво! Чи ходять люди до храму? Так, ходять. На свята — більше, в інші дні — менше, ніж бажалося б. Першою тут хрестили мою онуку Варвару, а вже після — і хрещення, і вінчання, і відспівування в дні печального прощання здійснюються…
Наш храм Різдва Пресвятої Богородиці розпочав службу в 2013 році. Найдовше в ньому прослужив отець В’ячеслав. Я і житло придбала для священника, і всіляко допомагаю церкві, але на постійній основі батюшки в нас немає — приїздить у певні дні на службу. Слово Боже, я в цьому впевнена, потрібно нести до людей щодня, бо воно для душі — то як волога для рослини, як кисень для всього живого. Надважливим є в наш час — не ділити суспільство по віросповіданню, по мові та національності. Велич людини — в любові до ближнього, гуманності. Можливо, сила українського народу не в тому, щоб створити монокультуру чи монорелігію, а в тому, щоб людей різних віросповідань — жителів України, котрі є представниками більше ніж дев’яноста націй та народностей, згуртувати на основі торжества закону, демократичних цінностей і свобод. Я підкреслюю: об’єднати, згуртувати, а не дозволяти з якихось примарних цілей розпалювати ворожнечу, протистояння чи давати приференції будь-кому. Іноді так і хочеться сказати: «Люди, будьте обережні в своїх словах та діях, будьте взаємоввічливими, бо не надовго Творець привів кожного з нас на землю. І наша місія — творити добро».
Молюся, щоб люди знайшли свою дорогу до Храму, щоб жили з Богом в душі.
Молитва має велику силу, а хто до цього прийде і зрозуміє, тому й життя відкриється інакше, і легше буде долати всі проблеми. Бог допомагає тим, хто по життю іде з вірою, хто трудиться, не ображає людей. Є ще один мудрий вислів, що минулого не можна змінити, але в нього можна багато чому навчитись. Життєва мудрість — то великий спадок, безцінне надбання. Ми, люди, наділені розумом, щоб аналізувати, винести уроки та не припускатися помилок. Нам потрібно вчитися толерантності, терпимості, взаєморозумінню, витримці. А Бог управить, допоможе, на те Він і всемогутній.
Нехай нива родить
— Людмило Вікторівно, в аграрній сфері Ви займаєте гідне місце серед сільгосптоваровиробників Кривоозерщини. Як працюється? З якими складнощами зустрічаєтеся та як їх долаєте?
— Сказати, що працюється безхмарно та безтурботно, я не можу. Адже знаходимося в зоні ризикованого землеробства, залежимо від примх природи. Руки не опускаємо, використовуємо в роботі інноваційні технології, співпрацює моє господарство з провідними агрохімічними компаніями, акцент — на розкритті потенціалу рослин. «Ерідон», наприклад, пропонує найефективніші засоби захисту рослин, перевірені та ліцензовані гібриди. Купую кращі гібриди, що підходять до нашого клімату. Це — найефективніший крок в боротьбі за високі врожаї.
Землю недаремно в усі часи люди називали годувальницею, бережно ставилися до неї, використовували принцип сівозмін, тримали поля «під парами». Ми дбаємо про збереження родючих земель! Це — аксіома господаря. Сільськогосподарське обладнання, техніку купуємо в «Техноторзі».
Журналісти «Южной правды» були присутні на святі обжинків, котре, Богу дякувати, відродилося після довготривалої перерви. Мої колеги — сільгосптоваровиробники в цьому році додали до українського короваю вагомий доробок. Я щиро радію за кожного з них, зичу і надалі гарних засівів та щедрих врожаїв. Декілька разів називали і моє прізвище, причому першою в різних номінаціях. Приємно, звичайно, що труд нашого колективу земля винагородила, віддячила нам і тугим колосом, і добірним соняшником, і ріпаком, і якісними качанами кукурудзи.
Для довідки
В номінації «Господарство з найвищим намолотом ріллі» перше місце посіло ПСП ім. Горького — 2,68 т на 1 га, керівник — Людмила Вікторівна Бабур.
Перемога в наступній номінації «Найвища урожайність озимої пшениці по господарствах громади» — ПСП ім. Горького — середня урожайність 52,0 ц з 1 га, керівник — Людмила Бабур.
— Ми працюємо на орендованій землі. Пайщиків — двісті шістдесят чоловік. Сповідую принцип дотримання законів, що регулюють на державному рівні взаємовідносини між власниками паїв та орендатором. Згідно заключених угод проводжу розрахунок з кожним, хто мені довірив у обробіток земельний наділ.
В господарстві працює тридцять вісім чоловік. Хочу підкреслити, що беру на роботу навіть тих, хто паї віддав в оренду не мені. Для села, звичайно, така кількість працюючих — це хороший показник, але не достатній. Ще хочу сказати про такий позитивний момент: якщо протягом першого десятиліття нашої діяльності буквально «роздирали та розривали» землю, то в даний час все стабілізувалося, люди дали свою оцінку кожному орендатору, кожному керівнику сільгосппідприємства та визначилися з подальшим рішенням щодо землі, котру довірити можна лише відповідальній людині, передбачуваній в своїх подальших діях.
Трудовий колектив
Як бачите, складнощів особливих в роботі немає. Весь процес відрегульований та виважений, все відбувається злагоджено. Але ж, як кажуть, один в полі — не воїн. З дня заснування господарства, а це вже — двадцять один рік, поруч зі мною працює Олександр Олександрович Сорочан, головний бухгалтер. Спеціаліст високофаховий, глибоко порядна людина, котрому я довіряю, як собі. Він всебічно володіє не лише знаннями в бухгалтерській справі, але і в законодавчій, що значно полегшує роботу і тримає її на високоефективному рівні.
В нашому районі кадровий голод: важко знайти фахового агронома. Мені пощастило і можу з певністю сказати, що моя права рука — агроном Олег Грабовецький. Родом із Первомайська. Вміло поєднує теорію з практикою, а це — надважливо для спеціаліста, котрий працює з нивою. Він чує землю, розуміє її, що є великим плюсом для агронома. Досі у нас працював на цій посаді Віктор Миколайович Гавлюк. Естафету передано гідному! Юриста в господарстві немає, справляємося успішно самі, та час вимагає подумати і над цим питанням.
Слова подяки хочу сказати всім, хто трудиться в очолюваному мною аграрному господарстві. Бережне ставлення до землі, вміння працювати на результат — такі риси притаманні і трактористам, і комбайнерам, і водіям, і різноробочим. Ми в господарстві святкували День обжинків. Це згуртовує колектив, а подяка за невтомну працю, виражена принародно, лише надихає на нові трудові звершення. Таке свято в нас буде традиційним. Земля віддячує, я вже говорила, а ще любить годувальниця, щоб їй кланялися, щоб до неї дбайливо руки прикладали. Дуже нелегкий труд! І тут доречно згадати біблійський вислів, що Бог дає хрест кожному по силі його. Несемо, не скаржачись, не ремствуючи, з вдячністю, що саме нам довірена ця ноша. Слава Богу за все!
Велика підтримка — моя дружня родина!
— Людмило Вікторівно, для жінки найвищим досягненням є материнство та покликання Берегині свого роду. Ваші доньки вже давно дорослі. Як складаються Ваші стосунки з ними? Чи підтримують маму?
— Я з Вами згодна: найвеличніше покликання жінки — продовжити рід, стати мамою, згуртовувати біля сімейного вогнища свою сім’ю. Мені це вдалося. Великими помічниками стали для мене зяті — Євгеній та Роман. Я вже казала, що ми співпрацюємо з «Техноторгом», в сфері діяльності Євгенія — придбання запчастин. В господарстві для нього немає чогось незнайомого чи незрозумілого, компетентний та виважений у прийнятті рішень.
Роман обрав для себе фермерство. Має невелику кількість гектарів у обробітку, дослухається до моїх порад. Можу сказати, що він і сам може поділитися досвідом, набутим в практичній роботі.
Онучки Людмили Вікторівни
Тетяна і Роман подарували мені двох внучок: Варвару і Кіру. Дівчатка тішать бабусю своїми талантами. Кіра займається грою на фортепіано, отримала визнання в місцевому конкурсі юних талантів, за що отримала диплом та медаль. Варвара — художниця, її роботи відзначені Дипломами міжнародного рівня, вона виграла Гран-прі, а медалі лише поповнюють колекцію обдарованої дитини.
Любов та Євгеній ростять маленького Михайлика. Кажуть, що онуків ми любимо більше, ніж дітей. Мені здається, що це — правда. Бо з віком розумієш, яке це щастя — твоє продовження! Онуки змушують бути рухливою, погратися з ними в м’яча, побігати наввипередки… Поруч з ними почуваюсь молодшою.
Про майбутнє дбаймо сьогодні
— Ви живете в селі. Не таємниця, що українські села гинуть. Із 1990-го по 2018-й з мапи України зникло чотириста двадцять шість населених пунктів. Можливо, за період до вересня цього року та кількість зросла. Чи є проблемою для Багачівки?
— Щоб село жило, має бути створена державою вся сфера життєдіяльності, котра б забезпечила гідний рівень надання освітянських та медичних послуг, функціонування закладів культури, торгівлі та сучасної сфери обслуговування, розвитку спорту, гурткової роботи. Житло має бути не гірше, ніж у містян, — квартири, з усіма зручностями. Селяни мають право на гідне життя.
У нас збираються поштове відділення закрити. Нехай пригадають, яким було гасло революції 1917 року: взяти пошту, телеграф, і що там ще. Пошті відводилася велика роль! Наші люди мають право газету отримати вчасно, бо не всі селяни інтернетом користуються. І листа відправити, і посилку чи бандероль. Я звернулася до Павла Григоровича Бузінського з проханням посприяти, щоб на нашому поштовому відділенні не повісили амбарний замок забуття.
«Реформи» прийшли у вигляді скорочення і в медичний заклад Багачівки. Хтось вирішив, що санітарка там не потрібна, що сторож теж ні до чого… На тлі захмарних заробітних плат очільника Укрпошти та міністрів, ця руйнація виглядає якщо не шкодою, то підривом підвалин, на яких тримається наше село. Причина, кажуть, у відсутності комп’ютеризації пошти. Це не проблема: придбаємо комп’ютер! Я допоможу. Я прийняла рішення оплачувати роботу сторожа, котрий по сумісництву виконує функцію двірника, тримає в порядку оточуючу територію поблизу медичного закладу. Треба ще вибороти посаду санітарки, бо медсестри не повинні займатися прибиранням та миттям підлоги.
Тісно співпрацюю зі школою. Та про це нехай розповість директор.
Дитячий садочок перевели в шкільний навчальний заклад. Фінансування, скажу відверто, вимагає бути кращим.
З перших вуст. Розповідає директор Багачівської ЗОШ І — ІІІ ступенів:
— Голова ПСП ім. Горького Людмила Вікторівна Бабур має власний чітко виважений ритм керівництва. Їй затісно в межах власної справи, вона прагне бути корисною громаді. Це яскрава та цілеспрямована, духовно багата особистість, яка гармонійно поєднує високі професійні показники та людські риси. Одна з відмінних особливостей — вона намагається зробити все по вищому рівню, тому що має талант сучасного керівника, це людина, яка турботливо опікується життям нашого закладу.
На тендітних плечах вродливої миловидної жінки — керівництво місцевим господарством. Вона — серед успішних сільгоспкерівників у районі. Про її трудові успіхи можна прочитати на сторінках вітчизняного видання «Автограф. ХХІ століття», всеукраїнського суспільно-політичного журналу «Імена» та інші. Благодійництво — одна з головних її рис. Зроблено чимало добрих справ для школи та в цілому для односельців: турбота про благоустрій села, допомога у харчуванні школярів, підтримка спорту, фінансове сприяння організації урочистостей та розважальних свят для багачівлян. Хочу, щоб усі знали, яку конкретно допомогу школі надає Людмила Вікторівна, точніше, на що саме виділила кошти.
Тетяна Дробот, директор Багачівської ЗОШ
Це ремонт кабінету для першого класу, перекриття спортивного залу, бойлер на харчоблок школи, шкільна магнітна дошка, шпалери для початкової школи, м’який куточок для четвертого класу, блок-тени для електрокотельні, фліпчат, ремонт електрокотельні, лінолеум у кабінет географії, ремонт шкільного автобусу, придбання посуду для харчоблоку закладу, виконання вимог припису Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Миколаївській області, розвиток творчого та культурного напрямку діяльності, заміна склопакетів у кабінеті хімії та математики. Саме Людмилі Вікторівні ми завдячуємо за допомогу в облаштуванні системи водогону закладу, за щорічне обкошування території школи, вивезення сміття, за щорічні подарункові набори для дітей до дня Святого Миколая та на Новий рік.
Постійна від неї також і спонсорська допомога до Дня вчителя (вчителям та техперсоналу закладу). Отримують завдяки Людмилі Вікторівні фінансову допомогу першокласники: придбання дидактичного матеріалу.
Для Людмили Бабур стало традицією щорічно надавати фінансову допомогу у придбанні спортивного інвентарю та допомагати випускникам школи, а також надавати фінансову допомогу на харчування дітей.
Дозвольте зі сторінок обласної газети «Южная правда» висловити щирі слова вдячності Людмилі Вікторівні за її чуйність, людяність та високий громадянський подвиг! Низький уклін від мене особисто, від педагогічного та батьківського колективів. Вона про майбутнє дбає сьогодні!
Мрії мають здатність збуватись!
— Людмило Вікторівно, під час нашої першої зустрічі Ви сказали, що потрібно поспішати робити добро. Сьогодні до цього життєвого кредо щось додали?
— Життя, мов та швидкоплинна ріка, тече і назад не повертає. Ми прийшли на цю землю, щоб творити добро. Мені боляче дивитися на людей, котрі за непомірним тягарем сьогодення відвикли посміхатися… В такій багатій Україні і такі проблеми! Молюся, щоб мир прийшов на нашу землю, щоб село наше Багачівку зберегти. І це — одне з першочергових завдань. Ви запитували, чого я чекаю від життя, від людей, котрі мене оточують? Взаємоповаги. Щирості та відвертості надто часто не вистачає. Колись Михайло Грушевський сказав: «Завдяки історичній пам’яті, людина стає особистістю, народ — нацією, країна — державою». Чекаю від життя, щоб пророчі слова українського лідера національно-визвольного руху збулися.
— Дякую за гостинність та відвертість.
