Це інтерв’ю народилося спонтанно. Автор цих рядків випадково зустрів в центрі Первомайська незвичайного кур’єра – його голову захищав не мотоциклетний шолом, а військовий. Придивившись уважніше, я побачив, що за кермом мопеда – давній знайомий, людина-воїн, професіонал військової справи. Зустріти в новому амплуа Андрія Шарого з позивним “Шайтан” – стало великою несподіванкою. Андрій погодився розповісти, як він змінив професію, і що сталося за останні кілька років. В пережите важко повірити. І, як на етапі домовленості про інтерв’ю зазначив “Шайтан” – коротко викласти не вийде.
“Дайте наказ і ми звільнимо схід”. Так 10 років тому Андрій “Шайтан” Шарий описував настрій бійців на фронті в Донецькій області. Ми тоді вперше познайомилися у Первомайську напередодні відбуття військових на передову після короткого відпочинку. Відеосюжет про ту зустріч буде в кінці публікації.
Про нову зустріч домовилися в одному з кафе на центральній площі міста. Андрій приїхав з дружиною Машею. Розмістились за столиком в порожньому залі.
– Андрій, – прошу, – розкажи коротко про свій військовий шлях для читачів, які не знайомі з тобою.
– Якщо геть коротко то так: стокова служба, військове навчання в США, 4 ротації в миротворчих силах. Був інструктором підрозділів військ НАТО. В 2005 році звільнився через відсутність перспектив кар’єрного росту і не вдалося стати інструктором академії сержантів. Втратив віру в це. Повернувся в цивільне життя, вивчив професію плиточника – будівельника. Адаптувався до нового способу життя.
Та в 2014 році розгорівся конфлікт на Донбасі. Я сам уродженець Луганської області, зі Стаханова. На Первомайщину приїхав наприкінці 90, де й одружився.
Я відчував, що це мій рідний дім. Я розумів що немає ніяких «ДНР/ЛНР», ніхто не збирався відділятися – насправді йде окупація . В України збираються захопити частину території.
Наприкінці березня я самостійно звернувся у військкомат. Мене там всі знали, я підготовлений, учасник бойових дій. Я казав – беріть мене, я готовий. Вже й роботу покинув. Прийшли навіть з дружиною, хоча вона й була проти (сміється). (Ми ще кілька разів зіштовхнемося з такою ситуацією. Іноді – зовсім неочікувано – ред.)
Тим не менш, мені сказали: “чого ти приперся, сиди вдома. Будеш треба – тебе викличемо”. Я нічого не зрозумів, але пішов додому, бо отримав пряму вказівку. До червня місяця ніхто навіть не натякав. Я повернувся на роботу, спостерігав за новинами. В середині червня мені подзвонили і сказали – тепер ти потрібен. І вже в середині липня я вже був мобілізований.
Коротко про це не скажеш, бо все, як завжди, йшло не за планом.
Мене мобілізували. З усім моїм послужним списком направили в частину ППО . Я, будучи десантником, будучи піхотинцем, танкістом і таке інше. Все, що стосується сухопутних військ – я вмів. А потрапив в ППО. На С-300. Я не розумів, що я тут роблю, я ж нічого не вмію. Мене використовують не за призначенням. Мої навички нікому тут не потрібні. А що потрібно – я не вмію. Тоді я почав стукати у всі вікна і двері – переведіть мене в нормальний підрозділ, я збираюся їхати на Донбас, звільняти свій край.
Зрештою, Андрій зміг перевестися в 79-ку, тоді ще аеромобільну бригаду. Попав у батальйон “Фенікс”. Згодом вже був на Широкому лані, а вже за кілька днів – виїхали в зону бойових дій, на Донецький напрямок під Маріуполь.
– В зоні бойових дій я провів до березня 2015 року. В березні в мене було поранення, в результаті якого я став інвалідом першої групи. Поранення начебто було не важким, осколок влучив у бронежилет. В шпиталі вже сказали, що я щасливчик, броню не пробило, лише ребра поламало. Дали пігулки, простиню обмотатися і сказали, що скоро повернуся воювати. Так воно і сталося, ребра трохи загоїлися і я знову був на передовій. Погода була несприятливою – вночі сніг, а вдень – дощ, мороз слякоть, постійна сирість. І в результаті, як я потім дізнався, під час поранення мені відбило нутрощі ударом. До всього, я їх застудив. Але я про це ще не знав, а продовжував воювати до вересня місяця. Хоча, вже влітку, я розумів, що щось йде не так. Почалися сильні головні болі. Для полегшення щодня доводилося випивати дві-три пачки знеболювальних. Менше не допомагало. Та й та кількість не знімала болі, а лише притуплювала її.
Але ж в підрозділі практично всі були контужені. Головні болі доймали кожного. Тому поїхати в шпиталь з такою скаргою – це навіть не озвучувалося. Тоді всім треба їхати.
Терпів я так до вересня місяця. Коли повернулися на мирну територію, я звернувся до Одеського військового шпиталю, де мене перевірив невропатолог. Там я почув:
“Друже, це коштує 1500 доларів, якщо ти хочеш відкосити”.
Це мене сильно образило, бо “косити” я не збирався, я планував оздоровитися і повернутися в підрозділ. В шпиталі зробили МРТ, дослідження показало невелике відхилення внаслідок контузій. Але не значне, порівняно з тим, що “я розказую”.
Я обурився, розказав лікарю, що я про нього думаю, зібрав “манатки” і поїхав назад у підрозділ. Ніякого обстеження і продовження лікування, ясна річ, не проводилося.
Через кілька місяців, це був 2016 рік, я втратив свідомість. Був відправлений у Доманівку, в звичайну лікарню. тиск вже був 220 на 150. Тиск збили, але було не зрозуміло що зі мною коїться. В лікарні не було достатньо обладнання для обстеження, тому було прийнято завезти в шпиталь в Одесі. Два тижні мене ганяли по різним обстеженням, намагаючись зрозуміти, що зі мною. І після всього, мене відправляють у відділення нефрології, хоча в цій області мене нічого не хвилювало.Після повного обстеження ,я почув, що вже “приплив”. Почалися незворотні процеси і в мене відмирають нирки. Це вердикт викликав в мене цілковите здивування. Адже в мене тільки голова боліла. Кажу, зробіть мені щось з головою, і я пішов.Натомість, я почув, що голова болить, бо в мене йде отруєння організму. Від цього й болі. Та корінь проблеми – в нирках.
Через два тижні лікування я відчув себе здоровим. Зникли головні болі, і я зібрався повертатися в підрозділю Та лікар наполягала, що мені не те що воювати, мені служити не можна . Треба звільнятися, сказала вона.
Та я відповів – хлопці їдуть на ротацію і він з ними. Війна ж не закінчилася і справу треба закінчувати.
Та лікарка була непохитною: “Я не можу тобі написати що ти придатний до служби. Тільки під твою відповідальність”.
Тоді Андрій підписав, документ що всю відповідальність бере на себе. Повернувся назад в підрозділ. Пройшло пару місяців і він навіть не встиг доїхати до ротації. Знову падає без свідомості. Його повернули в шпиталь. Там звучить вирок – ситуація погіршилася, він став інвалідом . Ліва нирка в нього практично відмовила, а права – працює напівсили. Питання про звільнення вже навіть не стояло – це вердикт, надалі служба неможлива.
– Мене дійсно, дуже швидко звільнили, за лічені дні. Я, чесно кажучи, був у шоці, я не міг зрозуміти, що відбувається. Це впало мені як стіна на голову. Я залишився без зарплати, пенсії, будь якого забезпечення. Офіційної інвалідності теж немає. Не розумію, що робити далі.
Та час бере своє, Андрій привів в норму документи, йому дали другу групу інвалідності з переобстеженням через рік. З армії звільнили. За цей рік Андрій став лежачим взагалі . Швидка на виклик вже відмовлялася приїжджати, бо чимось допомогти вже не могли і розводили руками. Знеболюючі дружина колола сама, а інші засоби не допомагали. Ситуація все більше погіршувалася, чоловік кричав від постійного болю.
Несподівано до будинку Андрія приїхали волонтери ГО «Ніхто крім нас» з медпрацівником. Без зайвих розмов лежачого андрія завантажили в автомобіль і завезли в Миколаїв у Центр нефрології і гемодіалізу на обстеження. Лікарі одразу сказали – пацієнт залишається у нас. Там розпочалося життя на штучній нирці, згадує Андрій.
– Мені поставили фістулу для підключення до апарату штучної нирки, гемодіалізу. Цю процедуру доводилося проходити кожні два дні впродовж чотирьох годин у Вознесенську. Проте через контузії і зміни в мозку я не міг витримати процесу. Пристрій чотири години під великим тиском проганяє через тіло всю кров . Від цього судини в мозку лопалися. Я кричав як скажений, а тиск стрибав до позначки в триста. Це була така мука, що я вирішив від неї відмовитися.
В цей час помічаю, як тінь спогадів змінює вираз обличчя дружини Андрія Маші, яка сидить поруч.
– Чому Ви зараз так реагуєте?– запитую.
– Важко було, – ледь не плачучи говорить вона. – Андрій повертався, як овоч. Швидка приїжджала до нас через день. Все що вдавалося – це трохи збити тиск.
–Приїжджаючи з гемодіалізу, я не міг пішки дійти від зупинки до будинку. А це метрів 300. Дружині доводилося ледь не нести мене на собі, – каже Андрій. – Тому через рік я вирішив, що це треба припиняти. І перестав їздити на гемодіаліз. Я усвідомлював, що в такому випадку протягну максимуму три тижні. І все. Але я дуже змучився сам і змучив дружину з дітьми, тому прийняв таке рішення.
Про те що Андрій перестав відвідувати процедури дізналися в Миколаївському центрі нефрології і діалізу. За час лікування чоловік там запам’ятався і з лікарями ледь не стали однією сім’єю.
– За мною прислали автомобіль, який завіз мене знову до лікувального центру. Завідуюча Костиненко Тетяна Володимирівна, золота людина, почала підбирати особисту програму лікування. За її рекомендацією провели ще одну операцію і почали робити перитонеальний діаліз .
Це геть інша процедура. Ніяких апаратів, ніякого високого тиску. Але в черевну порожнину заливається спеціальна рідина. Кожні чотири години впродовж доби я заливаю і зливаю з черевної порожнини два літри спеціальної рідини через катетер. З часом почав робити це на автоматі. З часом так звик, що це перестало бути проблемою. Ходив, щоправда, як вагітний – посміхається Андрій. – І ефект не такий швидкий, як під час гемодіалізу. В цей же спосіб всі токсини поступово витягуються з організму. Важливо, щоб зберігалася стерильність, інакше легко підчепити перитоніт. І ясна річ, прив’язка до місця місця проживання. З таким графіком процедур далеко не побігаєш. Не кажучи вже про влаштування на роботу.
Застосовуючи перитонеальний діаліз Андрій став почуватися краще, навіть почав відчувати себе здоровим. Нормалізувався тиск. З’явилася метеозалежність, але то були дрібниці, з тими муками, які були позаду. В таких умовах Андрій провів майже 4 роки, останні три з яких – у жорстокому графіку перитонеального діалізу. На календарі вже був 2022 рік.
– 24 лютого в ЦРЛ я лікував КОВІД. Це був вже третій чи четвертий день, коли я прокинувся і дізнався, що розпочалася повномасштабна війна. Я одразу звернувся до лікаря з настирливим проханням виписувати мене. Лікар не міг зрозуміти – як виписувати, я ковідний, тільки зняли з кисневого апарату.
– Тобто ти з діалізом зібрався виписуватися і йти воювати? – тут вже я перебив Андрія.
– Так і пішов – в один голос сказали Андрій і Марія.
– З усіма цими процедурами? – ще раз перепитав я.
Від мого здивування чоловік з дружиною не стримують посмішки перемішаного з розумінням мого здивування. В усіх на очах виступають сльози.
– Зараз розкажу. Я возив з собою ці пакети в полі, в лісі.
– Хлопці привозили йому ці пакети і він де міг там і робив, – згадує Марія.
– Всю весну я займався створенням і облаштуванням оборонних позицій Миколаївщини. Як консультант інструктор я їздив в різні місця області.
– Нарешті ти отримав роботу за своєю специфікою умінь? – уточнив я.
– Так. Плюс до того я займався навчанням добровольців з бойової підготовки. Готував хлопців до того, що на них чекає, трохи навчав, але на це не було багато часу. Наприкінці травня стало зрозуміло що ворог до Первомайська не дістанеться. Тоді я за власної ініціативи і підтримки компетентних людей створив власний центр підготовки штурмових підрозділів. Я розробив програму, базу, було виділене місце. Туди присилали підрозділи, з яких я робив штурмовиків.
В цій «школі» Андрій був єдиним інструктором до липня. За півтора місяці вдалося підготувати дві роти, які потім були направлені в зону бойових дій. В середині липня до Андрія приєдналися ще двоє побратимів з величезним досвідом бойових дій. Вони теж стали інструкторами, Андрій здебільшого керував процесом. Так тривало до кінця серпня, поки не дало про себе знати лікування в польових умовах.
– В кінці серпня, я закономірно, підхопив перитоніт . Процедури, проведені в умовах далеких від санітарних: в полі, на обочині, в лісі – яка там санітарія. Тож, зрештою, я заробив перитоніт. Мене завозять в лікарню і далі починається найцікавіше.
Перитоніт лікували до кінця листопада . Антибіотики практично не допомагали . Та коли побороли перитоніт, то з’ясувалося, що почалося відторгнення черевиною діалізного розчину. Це лікування перестало працювати. Тож постало питання – або робити трансплантацію, або два – три місяці – і до побачення. В мене розпухли ноги, почала кровоточити очеревина. Кров почала витікати з носа вух, рота.
Я перебиваю Андрія, запитую: Маша, як ви це переживали?
– Мене перший раз питають, як я була з тобою ці всі роки,- посміхнулась жінка. – Важко було, емоцій дуже багато. Як це розповісти?
– Як вдавалося будувати життя?-уточнюю.
– Все на ній трималося, – замість дружини відповідає Андрій. Він, як ніхто, знає як переживала дружина, разом з ним боролася за життя і піклувалася про сім’ю.
– Коли розпочалася повномасштабна війна, єдине що я міг, коли приїжджав додому – я всіх заспокоював, пояснював що робити
– Приїхав – заспокоїв і поїхав далі, – говорить Маша.
– А дома діти були? – запитую.
– Так,-відповідає Марія. – Старший син Андрія, йому вже 20 років, він зараз з нами живе, і мій син від першого шлюбу. (Ще один син Андрія живе з бабусею). І наш спільний син Максим, зараз йому чотири, а тоді було два роки. Він Андрія практично не бачив. Перший рік Андрій ще був з нами, а другий провів в лікарні.
– Ми знайомились, коли йому вже було три роки, – уточнює Андрій.
– Коли чоловік приїхав з лікарні – син його не впізнав, – додає Маша.
– Повертаємось до трансплантації, – скеровує Андрій. – В листопаді постало питання трансплантації нирки. А разом з ним: де робить, як робить і де взяти нирку. Лікар Тетяна Володимирівна сама знайшла для мене державну клініку в Києві. Туди мене відправляють на родинну трансплантацію. У випадку трупної трансплантації черга – як мінімум рік. А часу чекати вже не було.
Постало питання – де взяти нирку. Мама Андрія була готова одразу. А також в Андрія є два брати – менший Борис і старший Олександр. Хлопці вирішили їхати в клініку без матері. Менший брат по клінічним показникам не підійшов. Близько місяця йшло обстеження. Стан Андрія став критичним. Після кожної процедури гемодіалізу він втрачав маже літр крові. На початку 2023 року прийшов консиліум лікарів і ошелешив заявою – операцію проводити не можна. Виник високий ризик того, що Андрій помре на операційному столі.
–Як виявилося, – розповідає Андрій, – згідно законодавства, хірурги не мають права права брати на операційний стіл з такими ризиками. В разі, якщо я помираю, проти них заводять кримінальну справу. Єдиним виходом було нотаріальне засвідчення взяття відповідальності пацієнтом на себе. Ясна річ, ми не думаючи зробили документи.
25 січня операцію успішно проведено. Андрія переводять в реанімацію. Його показники життєві різко покращилися. Та ситуація кардинально змінюється через чотири дні.
–За цей час в 12 палій кишці відслоюється вся слизова. На тому місці утворюється рана. Йде різка втрата крові, яка з мене просто витікає. Мене знову завозять в реанімацію, лікарі збирають консиліум, оскільки з таким випадком ще не зіштовхувалися. Були прийнято рішення паяльником припекти рану. І хоча це було під наркозом, я чув, що відбувається довкола. Я й зараз чую ті голоси. Після процедури я сім днів нічого не їв – можна було тільки пити. Почало ставати краще, приїхала дружина з Максимом, ми побули разом. А ввечері починається сильна кровотеча. Стало очевидно що лікування не допомагає.
Андрія переводять в третю палату реанімації. Пацієнти знали її як палату для безнадійних. Туди вже не ходили лікарі. Там щодня хтось помирав.
– Я лежав в цій палаті на крапельниці. Десяту добу вже не їв, навіть кололи щось для пригнічення шлункового соку. Коли я чи то засинав, чи то впадав у несвідомість, мені снився сон, який я пам’ятатиму все життя: я їм соснову тирсу і це дуже смачно. Навіть коли розповідаю слина тече, – сміється.
В палаті номер 3 Андрій був впродовж тижня. Під час останнього візиту лікар сказав «ми зробили все що могли. Далі ти або викарабкаєшся, або – ні. Медицина тут не може вже допомогти».
– Тоді ми з родиною вирішили, що я не буду залишатися в палаті для смертників і мене заберуть додому. Ми написали відмову від подальшого лікування. Паралельно з цим у Миколаєві домовилися, що мені там спробують допомогти. Побратими забрали мене з Києва додому. Я там переночував, а вже 8 березня минулого року я був у Миколаєві.
На той час Андрій майже не тримався на ногах і мав вагу 41 кілограм. Це був скелет та шкіра.
– В обласній нефрології наді мною працювала вся лікарня. І вже 10 квітня я був вдома. Я ще був дуже слабкий, але міг потроху їсти. Відчувалося, що я повертаюся до життя. А влітку вже відчув прагнення щось робити. Тож через сім місяців після операції я вже вийшов на роботу.
Дружина про це не знала, але вже в червні Андрій в ТЦК оформлював справу військовозобов’язаного.
– В бойовий підрозділ мені одразу закрили дорогу. Тоді я спробував влаштуватися інструктором в Миколаїв. Там погодилися мене взяти навіть з інвалідністю. Втім за два тижні теж повідомили, що не можуть взяти на роботу.
Безкоштовна трансплантація коштувала понад 130 тисяч гривень. Гроші були потрібні на післяопераційні ліки і процедури. Допомагали грошима побратими, родина і волонтери, Зокрема Лариса Павлівна Позняк. Вона весь час тримала руку на пульсі.
Пакети для діалізу були безкоштовними, але це супроводжується великим списком додаткових ліків. Для учасника бойових дій та ветерана війни вони мали б бути теж безкоштовними, але…За 6 років лише два рази видано було місячну норму.
Як ти потрапив на роботу в службу доставки?
– Коли стало очевидно, що я можу працювати, але мені заборонені фізичні навантаження, до будівельної професії я повернутися не міг. Був вибір – начальник охорони Нової пошти, кур’єр на доставку продуктів і продавець мобільних телефонів. Останній варіант – точно не мій. Сидіти на одному місці моя натура не витримає. З двох варіантів я обрав роботу кур’єра. Я ні за кого не відповідаю, катаюсь на мопеді містом, спілкуюсь з людьми і завжди біля їжі, – сміється Андрій.
– У вересні буде рік як я катаюсь. На сьогоднішній день я не вважаю це поганою роботою. Мені подобається можливість спілкуватися з багатьма людьми. Ми подобається, що я приношу людям радість. Реальну. Треба бачити обличчя людей, яким привезли їжу. Є швидка допомога, яка рятує людей від хвороб, а я рятую від голоду.
Як ти оцінюєш роботу ТЦК? Останнім часом виникло багато конфліктів довкола процесу мобілізації.
– Я можу сказати про Первомайський ТЦК. Я ж там всіх знаю і знаю, який шлях вони пройшли. З тих хто там залишилися – тільки двоє, хто не був на передовій. Всі решта – люди з передової, які по медичним показникам не можуть воювати. Вони не можуть звільнитися і мусять продовжити службу і роздавати повістки.
Як виник позивний «Шайтан»?
– Це було прізвисько спершу, яким мене називали кадирівці. Воно виникло в 2014 році в Донецькій області. Попереду нас, через річку, стояли сєпари і кадирівці, які і керували цими підрозділами. Я ж ставив перед собою задачу не давати їм спокійно жити. Вони в мене ані вночі не могли спокійно спати, ані вдень відпочити, коли начебто обстріл стихав. Коли вони думали, що можна заспокоїтись, я їм одразу «насипав» з мінометів і Д-30. Стрілецька зброя туди не діставала. Ми їх, що називається «кошмарили». І от вони по радіозв’зку кричали «шайтан, ми прийдемо і відріжемо тобі все». Отоді накріпко вчепилося до мене, що я «Шайтан». Так що це вони «нагородили» мене таким позивним. Я не заперечував. Це оцінка моїх дій з їхнього боку.
Як ти зараз почуваєшся?
– Краще від усіх. Крапка.- коротко відповів Андрій.
В контексті розмови про твою роботу, хотів запитати тебе про шолом. Якби не ця деталь, я б тебе не впізнав.
– Це мій штурмовий шолом, він полегшений. Вдома ще є балістичні навушники, які захищають вуха від контузій під час вибуху. Зараз вони не потрібні, тому я їх зняв. Позаду в шоломі є кишеня для противаги. Туди кладеться вантаж, коли одягаєш прибор нічного бачення. Для балансу. Я й зараз використовую цю кишеню для дрібничок. Та найголовніше – цей шолом чудово обдувається. Коли почалася спека, в мотоциклетному шоломі стало дуже незручно, коли ти цілий день в дорозі. Тоді я й спробував шолом штурмовика і мені сподобалось. Буває настрій і я одягаю військову форму. З одного боку це баловство, з іншого боку – це моя позиція. Заодно трохи лякаю ухилянтів.
Позаду шолома я бачив наліпку, що вона означає?
– Це наліпка ДШВ. Десантно-штурмових військ. Це череп у червоному береті.
До речі, ти заговорив за ухилянтів. Ми бачимо спроби масової втечі молодих людей за кордон від мобілізації. Як ти ставишся до таких вчинків чоловіків?
Андрій знову посерйознішав.
– Я багато про це думаю і дуже давно. Це явище почалося не сьогодні і не вчора. Це почалося з 2022 року. Почалося з гасел «нам треба воювати так, що б в тилу не відчували війни» . Серед ухилянтів є кілька категорій. Це ті хто не відчувають, що вони повинні воювати. Вони не відчувають боргу перед державою і думають, що нічого не зміниться, коли сюди прийдуть ті, кого я зазвичай називаю під***ми. Для інтерв’ю хай це будуть – орки. Так от, ці втікачі думають, що нічого не зміниться, коли орки окупують їхній населений пункт. Але коли прийдуть орки, ті хто ховаються, обов’язково підуть воювати. Якщо не проти львів’ян, то проти варшавян чи берлінців. Безумовно підуть, причому, в дуже жорсткій формі.
Бісить, коли люди навмисно ходять і провокують працівників ТЦК, а потім викладають такі відео. Я б ще зрозумів це в першій половині 22-го року. Тоді дійсно в ТЦК були працівники, які тільки «папери перекладали», а потім їм дали владу забирати людей і відправляти на війну. На сьогоднішній день в жодному центрі майже не залишилось таких людей. А ті хто залишились – сидять в кабінетах і повісток не роздають. Всі хто на вулиці – це реальні бійці, які вже фізично не можуть воювати, але і звільнитися не можуть.
– Я з першого дня кажу. Ви думаєте нам потрібні ці ухилянти? Це тягар на війні. Вони не хочуть воювати. Така людина не буде навчатись і щось уміти. Я буду тільки переживати за нього. Якщо з 30 військових – 20 немотивованих, я не можу за них ручатися. А на тих десятьох лягає навантаження. А командування ставитиме задачу відповідно на всіх. Тому військовим ухилянти теж не потрібні . І виникає патова ситуація. З одного боку ухилянт – це обуза. А з іншого – а кому воювати? Добровольців з 2014 року залишились одиниці. І подивіться на тих, хто воює з 2022 року. В очах – порожнеча. Вони без відпочинку на війні два з половиною роки. І до кінця війни їх не відпустять . Така реальність. А вони теж хочуть заміни. Побачити сім’ю. Як їм пояснити що ухилянт – це бубочка не народжений для війни. Тож я думаю – це провал мобілізації на найвищому рівні. На початку війни весь народ піднявся проти окупантів. А коли почали згадувати про закони і конституцію – пішов розкол. Влада сама створила цей розкол своїми діями та бездіяльністю. Депутати пообіцяли спершу трактористам бронь, а коли хлібороби прийшли і зареєструвалися – кожен адресно отримав повістку. Можновладці, виходить, обманули людей, і як їм вірити після цього.
Яким ти бачиш своє майбутнє в найближчі кілька років?
– Я копаю городи.
– Тобто?
– Хай розуміє хто як хоче. Я готуюсь, – таємниче продовжив Андрій.- Я не впевнений зараз ні в чому. Не бачу в суспільства прагнення Перемоги. Тому я готуюсь воювати навіть в себе дома. Si vis pacem, para bellum . Хочеш миру- готуйся до війни.
Публікацію підготував Сергій Сотніков для Первомайськ Інфо
Поширити це:
Подобається це:
Подобається Завантаження…
