Шкільний вчитель фізкультури з Миколаєва Олександр Бузинський від початку великої війни служить у 123-й бригаді ТРО.
У лютому 2023 року під час штурму на Херсонщині Олександр наступив на міну. Після лікування, протезування та реабілітації 43-річний старший лейтенант з позивним “Вітер” повернувся у свою бригаду. Довелося тільки змінити спеціалізацію: тепер служить в аеророзвідці.
Про своє рішення повернутися до війська після поранення та ампутації ноги розповів військовослужбовець Олександр.
“Я не мав права іти першим, але не міг не йти”
Я був командиром штурмової роти, і я не мав права йти першим. А я не міг не йти першим, тому що в мене за спиною були хлопці, які були ще не одружені, у яких ще не було дітей. Я вже мав дружину, дитину, і я… хоч якось пожив. Тобто я можу вже зробити цю пожертву.
Ми вирушили на штурм. Десь не дійшли може метра два до визначеного кордону. Ти дивишся завжди вперед: там була куча зелені, будинки — і ти не знаєш, звідки зараз з’явиться ворог. І постійна увага туди.
Олександр показує свій “девайс”
Коли я кажу групі “стоп”, якраз цю ногу я ставлю. І тут в цей момент відбувся підрив. І одразу по нас, звісно, починає працювати кулемет. Хлопці відходять в укриття, плюс почав працювати танк. Ну, і я вже лежу по кишенях мацаю: цигарки знайшов. А кулі просвистують. Турнікет наклав на одну ногу. Перевернувся, дістав цигарку і курю.
Військовослужбовець Олександр Бузинський
Поки зупиниться цей божевільний двіж. Перекурив, бачу тиша вже, трохи заспокоївся. Хлопці знов вийшли. Я говорю: “Хлопці, стоп”.
І почали мене тягнути. У мене навіть відео є з хлопцями. Знайшли покривало там в хаті якесь. Щоб мобільніше пересуватися, вони взяли ковдра, кинули мене в ковдру, взяли в чотирьох по боках і так мене тарабанили.
“Хоча б одного орка ще задушити”
Я говорив: “Пацики, два тижні, максимум чотири — і я вернусь назад. Так що ви не залишитесь самі. Це точно”. Ну, затягнулось на чотири місяці. Але я вважаю, що справився швидко.
Підтримувала родина, друзі, побратими. Дуже підтримувало, що приходили волонтери. Волонтери саме в чому: дівчата з театру. І от вони піснями додавали тобі мочі. А я вважаю, що пісня — це дуже велика сила, без якої нічого не відбувається.
Олександр Бузинський з дружиною
І я не міг уявити, що я піду. Для мене хлопці важливіші, ніж я сам.
Прийде ворог, а ти — людина “з девайсом”. Один ти нічого не зробиш, ти маєш бути у спільноті, у підрозділі. Війни виграють армії.
Я хотів повернутись до себе в підрозділ, але я розумію, що я не піду з ними. Я вже тягар, у мене не та швидкість руху, не так присяду, не так впаду. Вони мене будуть постійно оберігати й витягувати. В підрозділ не вернули, але повернули в той же батальйон. У розвідку. Моніторимо ми, аеророзвідка.
Але мене тягне постійно пройтись, ще щось зробити… Хоча б одного орка ще задушити.
Головне — ніколи не зневіритись у собі. У мене побратим, Фін. Теж з нашого штурмового підрозділу, підірвався після мене, трохи пізніше. Він каже: “Це ж новий девайс, я його змінювати можу. А у вас будуть ноги боліти”.
Олександр спускається по сходах
“Задумуюсь про біговий протез, бо на цьому вже скучно”
Коли був у лікарні, я познайомився з хлопцем, в якого теж є протез. І він просто вразив мене своєю життєвою силою: в нього нога під пах обрізана, в ній стрижень стоїть. І він не перестає допомагати людям, він постійно посміхається, він постійно живий. І ти думаєш: “В нього ситуація гірша, ніж моя. А я буду киснути?”. Так і пішло, по маленькій крупинці. Спочатку з милицями, тепер — без.
Протез Олександра Бузинського
Задумуюсь про біговий протез. Бо на цьому вже скучно. Коли намагаюсь пришвидшитись, п’ятка заважає на цьому протезі бігти. А біговий буде якраз!
Поширити це:
Подобається це:
Подобається Завантаження…
