Вода в Північному Причорномор’ї завжди мала особливу цінність, тому і багато населених пунктів нашого краю утворилися саме навколо водойм. Мабуть, практично усі.
Особливу цінність вода, особливо питна, на території Миколаївської області набула у світі останніх подій, пов’язаних з російською агресією. Централізоване водопостачання на Миколаєві й до війни кульгало на обидві ноги, а з 2022 року воно просто загнулося остаточно.
Зруйнований водовід і сумнівне рішення міської влади на подачу в мережу солоної води з Бузького лиману, звело питання водопостачання міста на висоту найгострішої з проблем. Солона вода роз’їдає не тільки магістральні труби у водопроводі, а й труби у квартирах городян. Саме час згадати, хто і чому прийняв рішення пустити у водопровід солону воду, а також яким інформаційним приводом прикрили це рішення.
Історія Миколаївського водопроводу
Спроби створити водопровідну систему робилися незабаром після заснування міста, але до перших робіт приступили в 1820 році, для чого використовували привезені в місто ще в 1791 році 500 керамічних труб. Роботи за проєктом інженера Антуана Рокур де Шарлевіля розтягнулися на 10 років, але труби незабаром після запуску води не витримали тиску і лопнули.
Знову тему водопроводу підняли в 1882 році: тоді за три роки планували побудувати водопровідну мережу потужністю понад 300 тис.відер води, яка подавала б воду в будинки протягом 16 годин на добу. До того моменту в місті вже 8 років як діяла мережа з 40 водозабірних басейнів, звідки городяни носили воду відрами, а також понад 200 колодязів, виритих де доведеться. Але і в 1882 році з водопроводом не зрослося: контракт з інженером фон Брунгофом розірвали, бо йому не вдалося знайти джерело якісної питної води в межах міської межі.
Через 2 років 1884 — му-в Миколаївському відділенні Імператорського Російського технічного товариства склали приблизний план робіт і вирішили, що для постачання міста підходять ґрунтові води.
Через 9 років була створена перша водопровідна комісія, а 22 травня 1904 водопровід почали будувати. Його основою стали 10-дюймові чавунні труби та водонапірна вежа. 1 квітня 1906 року в місті з’явилося централізоване водопостачання.
У 1907 році в місті добудували водонапірну вежу, яку спроектував інженер Шухов. Приблизно в такому вигляді — з опорою на чавунні труби й водонапірну вежу — міський водопровід проіснував аж до 1944 року.
При відступі з міста нацисти підірвали вежу. Радянська влада вежу підняла в тому ж році, і вона продовжила служити місту аж до 1958 року. Тоді було прийнято принципове рішення змінити схему подачі води в місто: запаси ґрунтових вод не нескінченні, їх рано чи пізно не вистачило б самим городянам, не кажучи вже про потреби промисловості.
У 1958 році ввели в експлуатацію Верхньо-Інгулецьку зрошувальну систему і запрацював Інгулецький водопровід. Шуховская вежа через п’ятдесят років експлуатації стала міською пам’яткою і в підсумку перекочувала на емблему «Миколаївводоканалу». Верхньо-Інгулецьку зрошувальну систему будували паралельно зі зведенням Каховської ГЕС, під яку створили величезне водосховище, звідки стало можливо по 54-кілометровому каналу відбирати воду для зрошення полів і подачі води в річку Інгулець.
З Інгульця воду Снігурівська насосна станція перекачувала в русло Верхньо-Інгулецького каналу, по якому вона надходила в Жовтневе водосховище, побудоване в 1957 році. Але і цих обсягів води виявилося недостатньо: в 1976 році була прокладена перша нитка 73-кілометрового водоводу Дніпро — Миколаїв від населеного пункту Микільське (Білозерський район, на карті трохи вище Антонівського мосту). Звідти вода по трубах діаметром 1400 мм подавалася аж до насосної станції III підйому в Корабельному районі Миколаєва.
Так у міста з’явилися дві схеми водопостачання:
- основна-по каналу потужністю 240 тис.м3
- резервна — з водосховища об’ємом близько 30 млн м3.
За цією схемою Миколаїв забезпечувався водою аж до 2007 року, коли влада міста вирішила осушити Жовтневе водосховище. Його дно планували очистити від мулу, який разом із забрудненою водою з Інгульця, що став до того моменту брудніше Дніпра, сильно погіршив якість води у водосховищі.
Але в 2008 році грянула криза і про водосховище забули. Воно перетворилося на величезний пустир площа 4,25 км2, а потім стало стихійним звалищем. Про необхідність відновлення водосховища в місті говорили неодноразово, але практичної необхідності в ньому не було, бо споживання води через деіндустріалізацію (споживання води промисловістю зменшилося на 80%) скоротилося до середньодобових 170 тис.м3 навіть попри те, що в 2020 році водопровід дістався до мікрорайону Варварівка (Північно-західна частина міста).
Каналізаційні стоки з міста всі ці роки скидали в Південнобузький лиман по довгих трубах.
Тепер настав час завершити історико-інженерний екскурс та перейти до подій 2022 року.
12 квітня, коли лінія фронту в Херсонській області вже встигла стабілізуватися, Миколаїв залишився без води. Сталося це якраз після невдалої спроби ЗСУ наступати на Херсон: 1400-міліметрові труби водоводу Херсон-Миколаїв виявилися пошкоджені артилерійським ударом. Втім, тоді влада самого Миколаєва стверджували, що російські солдати труби підірвали зі шкідливості, кровожерливості та бажання заморити миколаївців спрагою. BBC пізніше навіть провело ціле розслідування і встановило факт підриву водоводу.
Навіщо підривати труби в степу, якщо можна відключити насоси — неясно. На той факт, що вода в Миколаїв з кінця лютого подавалася з Херсона, увагу вважали за краще не звертати. Слідом за дорученням Військової адміністрації керівництво «Херсонводоканалу», в чию зону відповідальності входила пошкоджена ділянка водоводу, вийшло на зв’язок з директором «Миколаївводоканал» Діденко. Йому запропонували узгодити з губернатором Віталієм Кімом і мером міста Олександром Сенкевичем припинення вогню в районі пошкодженої ділянки для подальшого допуску туди ремонтних бригад.
Кім пропозицію з Херсона відкинув. Тоді співробітники «Миколаївводоканал відновили занедбану гілку водоводу, підготувавши її для подачі технічної води. Але мер Сенкевич наказав припинити роботи. Потім співробітники Херсонського водоканалу все ж виїхали на місце пошкодження і намагалися замінити пошкоджені ділянки водоводу, але потрапили під обстріл і кинули цю ризиковану справу. Пошкоджена ділянка так і залишилася без ремонту.
В ході подальших бойових дій пошкоджених ділянок стало ще більше пошкодження отримали ще три відрізки водоводу, а також насосна станція.
26 квітня Кім написав, що місце пошкодження водоводу знаходиться в «сірій» зоні, і словами «навіть коли ми її полагодимо, є ймовірність, що ворог зашкодить її в іншому місці» вказав на «марність» ремонту, зазначивши, що влада займається альтернативними варіантами.
Миколаївська влада почала героїчно боротися з водною кризою: бурити свердловини, підвозити та підвозити в місто воду. 6 травня було прийнято рішення подати у водопровідну мережу воду з Південнобузького лиману, куди скидаються міські каналізаційні стоки, через які вміст шкідливих речовин у воді лиману часом перевищувало норму в 35 разів. Крім того, вода в Лимані фактично солона — там прісна вода з Південного Бугу змішується з солоною водою з Чорного моря. Солоність останнього-18‰.
Кому саме прийшло в голову таке рішення — неясно, але втілював його в реальність явно глава «Миколаївводоканалу» — без його наказу ніхто не ризикнув би піти на такий крок. Наслідки такого рішення були зрозумілі відразу: подібних експериментів запірна арматура і сталеві труби не прощають. Рішення про подачу морської води у водопровід розглядалося все тим же Діденко як тимчасове, проте стало цілком постійним. Київ для розв’язання проблеми з водою у Миколаєві виділив 56 млн гривень, проте вони пішли у невідомому напрямку — року мера Сенкевича викликали на допит до прокуратури.
Після звільнення правобережних районів Херсонської області ремонтні бригади «Миколаївводоканалу» розпочинати ремонт пошкоджених ділянок водопроводу. Однак мер міста Сенкевич не міг позначити навіть приблизного терміну відновлення водопостачання міста по водоводу.
Цей возик і нині там. Ми вже писали, що начальник Миколаївської ОВА Віталій Кім: «натомість 240 кілометрів «з’їдених» солями водопровідних труб у Миколаєві необхідно близько трьох мільярдів гривень». У березні Віталій Кім запевнив, що гроші виділені. Але, як ми знаємо, проблема так і не була вирішена.
Далі Миколаївська влада повідомляла, що давній та дружній партнер нашого міста, Королівство Данія, простягнуло руку допомоги, і виділило на відновлення водопроводу більш як 1 млн євро.
А вже 24 Квітня, як повідомляло наше видання, на засіданні міської ради КП «Миколаївводоканал» повідомив про плани звалити на міську громаду чергове кредитне боргове ярмо яке притягнути на відновлення постраждалої інфраструктури водопостачання міста 10 мільйонів євро кредиту від Європейського банку.
Отже, чому Миколаїв залишився без води та що ж сталося? За співаючого мера-рекордсмена Володимира Чайки, який керував містом з 2000 по 2013 роки, осушили Жовтневе водосховище, а потім «забули» його знову заповнити, що позбавило місто резервного джерела води. Жоден з його змінників Жовтневе водосховище відновлювати не став.
Зараз миколаївська вода це гаряча тема для фінансових вливань. А що саме чудове у тих вливаннях? Стояти над течією, та мочити клюва.
